Архив рубрики: Публікації

ЕКСКЛЮЗИВ. Устав сімейного життя за Святим Письмом

Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного (Ін. 13:34).

Любов (це жертва) довго терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iсти­нi; усе покриває, всьому йме вi­ру, всього сподiвається, все терпить. Любов нiколи не минає, хоч i пророцтва скiнчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне (1 Кор. 13:4-8).

Шлюб подібний союзу Христа з Церквою (Єф. 5:23-24), і Сам Христос освятив шлюб Своєю присутністю в Кані Галилейській  (Ін. 2:11).

Про шлюб у Святому Письмі: (1Кор.7:39, Мф.19:6, Рим.7:2, Мф.5:31-32, Єф.5:23-24, 1Кор.7:7,8,9,10,11,14,28,39-40, Рим.7:1,2,3,7,8,9, 1Фес.4:3-7…)

І створив Господь Бог з ребра, яке взяв у чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка. І сказав чоловік: ось, це кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї; вона буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка [свого]. Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї; і стануть [два] однією плоттю. (Бут.2:22-24).

Насолоджуйся життям із дружиною, яку любиш, у всі дні суєтного життя твого, і яку дав тобі Бог під сонцем на всі суєтні дні твої; тому що це — доля твоя у житті й у трудах твоїх, якими ти трудишся під сонцем (Еккл.9:9).

Хто знайде доброчесну дружину? Ціна її вища за перли; упевнене у ній серце чоловіка її, і він не залишиться без прибутку; вона відплачує йому добром, а не злом, в усі дні життя свого (Притч. 31:10-12).

Джерело твоє нехай буде благословенним; і утішайся дружиною юності твоєї, улюбленою ланню і прекрасною сарною:…нехай напувають тебе повсякчас, любов’ю її насолоджуйся постійно (Притч. 5:18-19).

Доброзвична дружина здобуває славу [чоловіку, а дружина, що ненавидить правду, є верх нечестя. Ліниві бувають убогі], а працелюбні, здобувають багатство (Притч. 11:16).

Доброчесна дружина — вінець для чоловіка свого; а ганебна — як гниль у кістках його (Притч. 12:4).

Що сонце, яке сходить на висотах Господніх, те краса доброї дружини в оздобленні дому її; що світильник, який сяє на святому свічнику, те краса лиця її у зрілому віці (Сир. 26:20-22).

Не залишай розумної і доброї дружини, бо достоїнство її коштовніше за золото (Сир. 7:21).

Також i ви, чоловiки, поводьтеся розсудливо з жiнками, як не­мічному сосуду, вiддаючи їм честь‚ як спiвспадкоємницям благодатного життя, щоб не було вам пере­шкод у молитвах (1Пет.3:7).

Але ж, щоб уникнути блудодiяння, кожний нехай має свою жiнку, i кожна жiнка нехай має свого чоловiка. Hехай чоло­вiк вiддає своїй жiнцi належну лю­бов; так само i жiнка своєму чоловiковi. Жiнка не володiє своїм тiлом, а чоловiк; також i чоло­вiк не володiє своїм тiлом, а жiн­ка. Hе ухиляйтеся один вiд одного, хiба за згодою, до часу, щоб перебувати в постi та молитвi, i знову будьте разом, щоб не споку­шав вас сатана нестриманістю вашою. (1Кор.7:2-5).

Жінка спа­­сеться через народження дiтей, якщо буде у вiрi й любовi та в святостi з цнотою (1Тим. 2:15).

І. ЧОЛОВІК: І. ДРУЖИНА (ЖІНКА):
1. Чоловік – чоловік (Бут. 1: 27-28) 1. Жінка – жінка (Бут. 1: 27-28)
2. Чоловік – є образ i слава Божа (1 Кор. 11:7) 2. Жiнка – є слава чоловiка (1 Кор. 11: 7)
3. Чоловік створений для слави Божої (Бут. 1:28) 3. Жiнка створена для чоловіка (1 Кор. 11:8-9)
4. Всякому чоловiковi голова Христос (1 Кор. 11:3) 4. Голова жiнцi — чоловiк (1 Кор. 11:3)
ІІ. ОБОВЯЗКИ ЧОЛОВІКА: ІІ. ОБОВЯЗКИ ДРУЖИНИ (ЖІНКИ):
1.  Залишити  батька свого і матір свою і пристанути до жінки своєї; і стати з нею однією плоттю (Бут. 2:24) 1. Любити чоловіка та дітей (Тит. 2:4)
2. Любити свою жінку як самого себе, як своє тіло (Єф. 5:29) 2. Коритися своєму чоловікові як Господу (Єф. 5:22-23)
3. Годувати і гріти жінку (Єф. 5:29) 3. Боятися (поважати) свого чоловіка (Єф. 5:33)
4. З жінкою поводитись розсудливо (1 Пет. 3:7) 4. Бути і вчитись мовчанню, покірності  (1 Пет. 3:7)
5. Надавати жінці честь (1 Пет. 3:7) 5. Піклуватися про красоту свого духа –  лагідності та смирення (1Пет. 3:3)
6. Надавати жінці належну (інтимну) прихильність  (1 Пет. 3:7) 6. Надавати чоловікові належну (інтимну) прихильність  (1 Пет. 3:7)
7. Передати своїй жінці повну владу над своїм тілом (1 Кор. 7:4) 7. Бути цнотливою, чистою, богобоязненою, соромязливою (1 Пет. 3:2-4)
8. Бути завжди тверезим, цнотливим, благоговійним, чесним, гостинним, здатним навчати, не п’яницею, не забiякою, не сварливим, не користолюбним, а тихим, миролюбним, не срiблолюбним, таким, що добре править домом своїм, дiтей тримає у слухняностi: з усякою чеснiстю (1 Тим. 3: 3-4) 8. Бути доброчестною і милосердною (Притч. 31)
9. Бути вірним жінці до смерті (Мф. 19:6) 9. Бути у всьому вірною чоловікові до смерті (1 Кор. 6:39)
10. Піклуватися про сімю (1 Тим. 5:8) 10. Піклуватиcя про влаштування дому (Притч. 14:1)
ІІІ. ЧОЛОВІКОВІ ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ: ІІІ.  ДРУЖИНІ (ЖІНЦІ) ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ:
1. Бажати жінки ближнього свого (Втор. 5:21) 1. Домагатися влади над чоловіком (1Тим. 2:12)
2. Дивитись на іншу жінку з жаданням (Мф. 5:28) 2. Вчити чоловіка (1 Тим. 2:12)
3. Розводитись з жінкою (Мф. 19:6) 3. Розводитись з чоловіком (1 Кор. 7:10)
4. Перелюб творити (зраджувати) (1Кор. 6:9,10) 4. Перелюб творити (зраджувати) (1Кор. 6:9,10)
5. Ухилятись від інтимних відносин зі своєю жінкою (1 Кор. 3:19) 5. Ухилятись від інтимних відносин зі своїм чоловіком (1 Кор. 3:19)
6. Бути суворим до своєї жінки (Кол. 3:19) 6. Бути сварливою (Притч. 21:9)
7. Бути нерозумною (Притч. 14:1)

Листівки для друку можна завантажити  листок 1листок 2

 

 

Поділитись:

ЧУДЕСА ПРИ СЪЕМКАХ ФИЛЬМА О СВЯТИТЕЛЕ ИОАННЕ ШАНХАЙСКОМ (+ВИДЕО)

Моя жизнь протекала достаточно размеренно, особых происшествий в ней не наблюдалось до тех пор, пока я не прикоснулась к истории жизни этого удивительного святого.

Я работаю в Харьковском университете, на кафедре журналистики. В начале моей трудовой деятельности мне пришлось делать материал об истории этого учебного заведения. Консультировавшие меня историки несколько раз говорили о том, что среди выпускников есть один святой, но тогда даже имя этого святого мы в материале не упомянули. Уже гораздо позже я узнала о Шанхайском и Сан-Францисском чудотворце и даже сподобилась несколько раз приложиться к частице его мощей.

И вот однажды к нам в учебную телестудию пришла коллега Наталья с экономического факультета и попросила помочь подготовить видеоматериал для лекции о святителе Иоанне Шанхайском, которую должен был провести настоятель университетской церкви отец Владимир Швец. Моя задача состояла в том, чтобы сократить какой-то фильм о святителе с 50 минут до семи. Я ответила, что это несложно, но и не очень интересно. Все фильмы об этом святом, которые я видела на тот момент, снимались в основном за границей — в Америке и Китае. Там остались современники святителя Иоанна, которые могли поделиться своими воспоминаниями об этом удивительном человеке. То есть информация о нем идет «оттуда — сюда». А мы можем сделать материал «отсюда — туда», то есть показать места, где святитель жил и учился, в каких храмах молился, ведь становление его личности происходило в нашем городе. Коллега задумалась и ответила, что может передать мои слова настоятелю, оставила мне необходимые для работы материалы и убежала. Вечером она перезвонила и сказала: «Отец Владимир ждет вас завтра в храме в 8 утра».

Надо отметить, что этим «завтра» была суббота, единственный мой выходной день, когда можно выспаться, а не бежать с утра сломя голову через весь город. Но я все-таки смирилась с происходящим и на всякий случай заглянула в церковный календарь — в храм ведь иду. Моему изумлению не было предела: 12 октября — день памяти святителя Иоанна! Именно в этот день в 2013 году я получила благословение на создание фильма, который перерос в целый сериал. Вместе с этим моя прежняя размеренная жизнь закончилась.

На создание команды и консультации местных историков ушло почти два месяца, и только на 25 декабря мы назначили первые съёмки. У нас было запланировано два объекта — Покровский монастырь, где часто молился Иоанн Шанхайский у гробницы святителя Мелетия (Леонтовича), и читальный зал университетской библиотеки. Наши консультанты в один голос нам заявляли, что документов, свидетельствующих о жизни святителя в нашем городе, совсем не осталось, и мы решили довольствоваться архитектурными объектами. В ткань повествования было решено ввести образ ребенка, которого мы снимали на монастырском подворье.

Читальный зал центральной научной библиотеки Харьковского университета на улице Университетской, 13 был указан как единственное место, которое не изменилось со времени учебы Михаила Максимовича (так звали святителя в миру). Нам очень хотелось получить комментарий историка о том, что именно здесь, в числе множества учащихся, сидел за книгами и этот незаметный студент, а ныне почитаемый святой.

По причине разного рода накладок наши комментаторы не смогли прийти, а мы не хотели с самого первого дня выбиться из графика съемок. Вместе с нами был мальчик, одетый в форму лицеиста, и мы приняли решение снять его читающим за одним из столов этого зала, а затем самим сделать необходимые пояснения в закадровом тексте. Мальчик занял место за столом, оператор выставлял камеру, а я обратилась к библиотекарю с просьбой дать нам какую-либо книгу для антуража. Она протянула нам «Список насельных мест Российской Империи». Открыв его, мы ахнули! Там была и дореволюционная карта Харьковской губернии (она фигурирует сейчас на обложке диска с фильмом), и статистические данные важных для фильма населенных пунктов: города Харькова, где святитель учился в Императорском университете, села Адамовка, где он родился, Святогорской пустыни, которая имела очень сильное влияние на формирование образа жизни владыки. Все эти места мы впоследствии посетили в процессе создания документальной ленты, а в этом же самом зале через два года обнаружилась еще одна чудесная находка. Однако обо всем — по порядку.

Необычное происшествие изменило первоначальную концепцию фильма

Необычное происшествие полностью изменило первоначальную концепцию фильма. Наш герой зачитал все необходимые статистические данные, которые имелись в чудом найденной книге, мы отсняли почти художественные кадры и, полностью удовлетворенные работой, спускались в гардероб. Провожавшая нас библиотекарь указала нам на зеркало, стоявшее в углу коридора, и сказала, что оно также сохранилось с тех времен. Мы остановились, снова распаковали технику и сняли еще несколько кадров: мальчик заходил в помещение, останавливался перед зеркалом и смотрелся в него. Именно эти кадры как нельзя лучше выявляют мотив подражания, который мы тщательным образом прорабатывали как одну из главных смысловых линий нашей работы.

Из всех заранее оговоренных объектов нам осталось снять мощи святителя Мелетия, которому Иоанн Шанхайский подражал всю свою жизнь, и съездить в Святогорск. В епархии нам посоветовали снять еще и торжественную службу в Благовещенском соборе (где стоит рака с мощами) в день памяти святителя Мелетия — 25 февраля. Но нам казалось, что мы закончим съемочный период гораздо раньше, и мы уклонились от ответа.

Мне дали номер телефона архимандрита Всеволода из Святогорской лавры, однако договориться о посещении этого монастыря нашей съемочной группой долгое время не удавалось. Сначала мы ждали окончания Рождественского поста, затем пережидали все последующие праздники. 25 февраля неумолимо приближалось. Торжество святителя Мелетия было предложено все же снять. Тем более что мне представилось, что иконография святителя Иоанна и святителя Мелетия совпадает в том смысле, что на некоторых иконах они оба изображаются в полный рост в архиерейском облачении. Если мы еще и снимем богослужение, которое возглавит наш митрополит Онуфрий, то сможем сделать эти визуальные акценты четче. Решение было принято, и мы отправились на вечерню.

Однако эту службу в 2014 году возглавил секретарь епархии отец Михаил (Кит), а местные бабушки-прихожанки почему-то заговорщически перешептывались. Богослужение шло, снимать надо было хоть что-нибудь, раз уж пришли, и мы решили для начала сделать опрос. Я взяла микрофон и пошла, так сказать, в народ. Ответы были примерно такие: «Ужас, что происходит! как жить-то дальше?» В это время у нас на Украине происходили действительно страшные события. Мы с оператором переглядывались. Я ему шептала: «потом вырежем» — и шла дальше в поисках более вразумительных ответов. Растолковала ситуацию одна из бабулек: «Владыка наш в Киев поехал. Блаженнейший Владимир при смерти лежит, так местоблюстителя выбирать сегодня будут». Ситуация была действительно очень сложная. Материал мы, конечно, взяли, однако что с ним делать — не очень-то теперь понимали. Затем война началась на Донбассе, и путь в Святогорскую лавру был окончательно отрезан.

Так мы дожили до весны. 24 мая, в день святых равноапостольных Кирилла и Мефодия, в университете состоялась научно-богословская конференция. Там мы сняли визит нашего владыки, митрополита Онуфрия, затем интервью с ректором, Вилем Бакировым, который, как оказалось, очень почитает святителя Иоанна. Напоследок мы вяли комментарий историков о состоянии Харьковского университета в 1914 году, когда сюда поступил Михаил Максимович. Тогда же нам дали понять, что проект не будет профинансирован, и «на этой прекрасной ноте» мы разъехались по отпускам.

По возвращении наша команда снова встретилась. Мы подумали, что раз есть такое количество отснятого материала, то из него надо хоть что-нибудь сделать, и принялись расписывать наши многочисленные интервью. Особенно нам понравились комментарии о состоянии харьковского университетского общества в 1914 году: «Это был разгар гражданской войны. Начался период мобилизации». Мы переписывали эти фразы как раз в тот момент, когда наши коллеги один за другим отправлялись в военкоматы с повестками. Или, например: «Студенты юридического факультета точно так же участвовали в революционном движении. Даже более активны были. Мы знаем, что и Ленин учился на юридическом», — записывала я 29 сентября. А 28 у нас в Харькове памятник этому деятелю сносили под пламенный восторг толпы. И у нас снова возник вопрос: «Что делать со всем этим материалом?»

Мы почему-то подумали, что эта перекличка исторических событий обязательно должна каким-то образом попасть в фильм. «А может, нам съездить в Святогорск и снять там все как есть: и блокпосты, и военных, чтобы проявилась параллель с сегодняшними событиями?» — предложила я. Через день после этого мы ехали на машине в Донецкую область.

Я прошептала оператору: «Снимай!» и начала молиться вслух

Я не буду долго описывать, как мы искали смельчака, который отвез бы нас в зону боевых действий, как готовились снимать, чтобы нас не поймали, хотя при малейшем досмотре мы бы, конечно же, попались со своей камерой, как заручались молитвенной поддержкой всех знакомых нам священников и монахов. Словом, мы ехали, и надо было готовиться взять тот материал, который мы задумали. Мы решили проверить технику. На меня повесили петличку, и я рассказывала водителю, как у нас проходила съемка в Благовещенском соборе. И тут мы увидели колонну бронетехники. Она была достаточно длинной и стояла на обочине, а мы проезжали мимо. Я прошептала оператору: «Снимай!» и начала молиться вслух. Напряжение было невероятное. Когда мы отъехали от них на расстояние двух метров, я оглянулась посмотреть на реакцию военных, ведь нас могли поймать, так сказать, «с поличным». Но солдаты очень мило махали нам руками вслед. Это было невероятно! «Как в кино», — сказал наш водитель с улыбкой. Больше мы военных на своем пути не встречали, а этот кадр в фильме я считаю одним из лучших.

Нам разрешили заехать прямо на территорию лавры (получился тоже неплохой кадр). Там я впервые увидела отца Всеволода, с которым периодически общалась по телефону около года. К этому времени он был назначен скитоначальником Свято-Иоаннова скита, который находится на месте имения Максимовичей в Адамовке, недалеко от Святогорской лавры. Нас, по гостеприимному монастырскому обычаю, сперва покормили. Затем мы хотели сразу приступить к съемкам, поскольку время было послеобеденное, и до наступления темноты надо было все успеть. Но нам было предложено сначала посетить пещеры.

Сказать, что это вообще не входило в наши планы, мы постеснялись, но настойчиво напомнили, что времени у нас в обрез, а проход по пещерам занимает минимум два часа. Пещеры сами по себе не такие уж и длинные, но по крутому подъему вверх, да еще с камерой, слишком быстро не пройдешь. Обратная дорога хоть и полегче, но из-за того, что она вьется серпантином, расстояние увеличивается в разы. Был предложен вариант — подогнать наверх нашу машину, но от прогулки по пещерам отвертеться так и не удалось.

Когда перед нами появился экскурсовод и увидел, что его собираются снимать на камеру, замахал руками и сказал, что о съемках надо было предупредить заранее, так как к таким мероприятиям он одевается в костюм. Мы ответили, что и сами не планировали экскурсию, это нам отец Всеволод только что предложил. Наш сопровождающий сразу же смирился с происходящим и открыл старинные кованые двери в пещеры. Оператор, все еще недоумевая, сказал: «Минуточку! А ну-ка повторите еще раз этот жест» — и включил камеру. Мы тогда еще не предполагали, что снимаем заставку к нашему фильму, и что кадры с мальчиком, несущим зажженную свечу, которые мы снимали на колокольне Покровского монастыря в Харькове в первый съёмочный день, так удачно совместятся с прогулками по пещерным тоннелям.

В тот день мы все успели: и приложиться к креслу, в котором почил святитель (сейчас оно бережно хранится в лаврской ризнице), и заехать в село Хрестище, в церкви которого, согласно одному из Интернет-источников, был крещен будущий святитель, и, наконец, попасть в строящийся скит в честь святителя Иоанна в селе Адамовка. После всего этого снова была трапеза, и отец Всеволод поинтересовался, когда мы приедем в следующий раз. Мы были под очень сильным впечатлением, и уезжать нам не очень-то хотелось. Ближайшая значимая дата — 12 октября — ожидалась всего через каких-нибудь десять дней, и мы ответили, что обязательно приедем на престольный праздник. «Так нескоро?» — переспросил разочарованный иеромонах. Я очень удивилась. Оказывается, об этой дате в лавре не знали и ее не праздновали. Отец Всеволод переспросил, откуда у меня такие сведения. Я тут же сослалась на Интернет.

Съёмочный период фильма о святителе Иоанне длился ровно год и завершился днем его памяти

Престольный праздник 12 октября 2013 года был впервые отмечен в скиту святителя Иоанна Шанхайского. Этим, собственно, и объясняется то, что в наших кадрах праздничной литургии так мало людей. Именно в тот день нам удалось записать самое важное для этого фильма интервью с наместником Святогорской лавры архиепископом Арсением (Яковенко) (сейчас он в сане митрополита). Так, съёмочный период создания первого фильма о святителе Иоанне длился ровно год и завершился днем его памяти.

Но на этом чудеса, связанные с этой работой, не закончились. Владыка Арсений в интервью свой рассказ о детстве святителя Иоанна начал с истории, которая случилась с будущим святым во время учёбы в Кадетском корпусе Полтавы: Миша Максимович участвовал в параде кадет, который принимал сам великий князь, однако, проходя мимо храма, он вышел из строя и поклонился. За этот инцидент его хотели исключить из учебного заведения, однако князь вступился за маленького кадета. Когда мы монтировали фильм, эта история никак не могла вписаться в общее повествование. Она была слишком длинна для обычного синхрона, а чтобы остановиться на ней подробнее, нужно было уклониться от основной сюжетной линии. Мы не располагали достаточным видеоматериалом, чтобы подробно рассказать об этом происшествии, и попросту вырезали этот фрагмент. Фильм вышел без него и удивительным образом сразу же отправился за границу, то есть «отсюда — туда», как мы и предполагали. Сначала диск с фильмом попал в американский город Джексонвилль, где выстроен храм в честь святителя. Затем, после серии презентаций в нашем городе и публикаций о них в прессе, к нам обратились коллеги из Австралии. Там жива память о святителе среди потомков его духовных чад. А еще произошла история, о которой стоит рассказать отдельно.

Музыка к нашему фильму была написана оригинальная. Для этого я обратилась к своей близкой подруге Ксении. Она регент храма Преображения Господня, в котором я тоже работаю в воскресной школе и читаю на клиросе. Помимо консерваторского образования и композиторского таланта, Ксения еще имеет необходимую аппаратуру для записи. Я попросила ее помочь нам с музыкой, и она совершенно бескорыстно согласилась. В свободное от работы время Ксения дает частные уроки игры на фортепиано. После того как вышел фильм, у нее неожиданно появились новые ученики. Они совсем недавно переехали в наш город и обустраивались на новом месте. Как только был приобретен инструмент для занятий музыкой, родители сразу пригласили преподавателя, но оговорились, что инструмент электронный, и они не могут в нем толком разобраться.

Придя на занятие, Ксения первым делом изумилась, что инструмент куплен точно такой же, как и у нее. «Я на таком музыку писала для фильма о святителе Иоанне Шанхайском», — сказала она и в ответ услышала восклицание: «Так это же наш святой!». Ксения ответила, что теперь и она знает, что святитель тесно связан с Харьковом. «Нет, — услышала она в ответ, — он наш!» Оказывается эта семья переехала из Сан-Франциско. Протоиерей Петр Перекрестов, который издал полное жизнеописание святителя, ключарь храма Всех Скорбящих Радосте, крестил этих детей. Их близкий родственник в данный момент прислуживает в этом храме и несет послушание возле мощей святителя. Так один из дисков с фильмом отправился в Сан-Франциско.

В конце августа 2015 года я подала заявку на участие в кинофестивале «Покров» и приступила к занятиям в университете. Студенты делали видеозарисовки. Одна из работ привлекла мое внимание. Девушка взяла аудиозапись стихотворения Тютчева «О, как убийственно мы любим, как в буйной слепоте страстей, мы то всего вернее губим, что сердцу нашему милей». Этот текст она подложила под видео разных ракурсов старого разбитого здания. Мысль мне показалась интересной, однако панорамы были длинноваты, кое-где по монтажу были ошибки. Я попросила переделать сюжет и прислать мне результат на электронную почту. Присланная работа называлась: «Полтавский Кадетский корпус». Так я впервые увидела это здание.

После следующего занятия я попросила студентку задержаться и рассказать мне все, что она знает об этом учебном заведении. Она сказала, что родом из Полтавы, что это здание находится в центре города, и на сегодняшний день никто не знает, в чьей оно собственности. По этой причине строение варварски разрушается, хотя остается одним из любимых архитектурных объектов горожан. Было начало октября, я собиралась в Киев на фестиваль и подумала, что подробнее узнаю обо всей этой истории по приезде.

Фестиваль «Покров» открывался 11 октября в Киевской национальной опере, а на следующий день проходили показы в Доме кино, куда я приехала с небольшим опозданием и задержалась в вестибюле, ожидая демонстрации следующей работы. Тут ко мне подошла женщина и сказала: «Я вас знаю. Вы привезли фильм о святителе Иоанне Шанхайском». Я изумилась и спросила, откуда она меня может знать. Оказалось, что Людмила Нестуля (так звали мою новую знакомую) монтировала сюжет о презентации нашего фильма и поэтому насмотрелась на меня на монтаже. Сама же она журналист, кандидат исторических наук и давно занимается темой истории кадетского корпуса. Так, в день памяти святителя, 12 октября 2015 года, возникла идея снять отдельный фильм о годах обучения святителя в Кадетском корпусе Полтавы.

Сразу по приезде мы мобилизовались на эти съемки и по горячим следам помчались в Полтаву. На дворе была золотая осень, и мне казалось, что кадры должны выйти необыкновенно красивыми. Возле здания корпуса нас уже поджидал Борис Тристанов — удивительный человек, который собрал уникальный архив по истории своего города и выставил эту информацию на своем сайте. Я спросила: «Мы так запросто можем сюда зайти?» — «Конечно!» — ответили мне, и мы зашли внутрь.

Я подумала, что, пожалуй, здесь пострашнее, чем в зоне боевых действий

Первое впечатление мне описать сложно. Можно процитировать библейское выражение «мерзость запустения», но этой фразой невозможно передать всю ту гамму чувств, которая охватила меня при виде этой разрухи. Несмотря на выбитые окна, грязь, вырванные «с мясом» металлические перила и осыпающиеся стены, здание все же оставалось невероятно величественным и красивым. Мы поднялись в ту часть, которая когда-то была храмом, и зрелище стало еще более ужасным. Крыша провалилась, деревья, выросшие здесь, прямо на втором этаже здания, были выше человеческого роста. На стенах, рядом с оставшейся советской символикой, пестрела еще и свастика вперемешку с откровенно сатанинским знаками. Периодически появлялись какие-то молодые люди со скейтбордами и велосипедами. «Куда это они?» — спрашивала я. «Катаются, — отвечали мне. — Тут площадь более 30 тысяч квадратных метров, есть где разгуляться». Оператор распаковывал технику и тихонько говорил мне: «Где бы вы сейчас ни стали, свастика все равно попадает в кадр». Но мы все же записали интервью в этом здании. К нам подходили люди с мутными глазами и странным выражением лица, вероятно, под воздействием наркотиков, и я подумала, что, пожалуй, здесь пострашнее, чем в зоне боевых действий.

Борис Тристанов владел информацией по истории этого учебного заведения безупречно, но на вопрос «Где проходил тот парад, на котором маленький Миша Максимович так отличился перед великим князем?» — не ответил, только указал на источник, где я могу это вычислить. «Там расписаны все приезды Константина Константиновича по минутам», — сказал он, и мы попрощались. Количество и качество записанных интервью меня вполне устраивало, и я сказала оператору: «Мы все взяли и, наверное, сюда никогда не вернемся».

Однако нам предложили показать свой первый фильм о святителе Иоанне Шанхайском на праздновании 175-летия Полтавского кадетского корпуса, которое готовила группа неравнодушной интеллигенции города. Состоялось оно в день памяти святителя Николая — 19 декабря. К этому времени я познакомилась с архивными документами на сайте Бориса Тристанова и вычислила дату и место, где проходил парад — 14 мая 1907 года, Соборная площадь. Там же были уникальные воспоминания одноклассников о Михаиле Максимовиче: он был из очень богатой семьи, которая имела в Харькове многокомнатный дом, и над Мишей очень издевались сверстники за его чрезмерную набожность. Я подготовила тексты своих стендапов и сказала оператору, что можно было бы совместить приятное с полезным. То есть продемонстрировать фильм и сделать небольшие досъемки. Так мы и сделали.

Перед мероприятием мы зашли в здание Корпуса и сняли необходимый материал. «Теперь точно все!» — сказала я по окончании. «Я это уже слышал», — скептически ответил оператор, и мы отправились на площадь снимать место, где проходил парад. Однако к этому времени мы уже сильно опаздывали на праздник, и съемка не очень удалась. Погода была пасмурной, и кадры получились мрачные и невыразительные.

По приезде я стала думать о музыке ко второй части фильма. Как-то после службы задержалась с Ксенией на клиросе и сказала ей: «В первом фильме я цитировала молитву святителя Иоанна. А что, если во втором она прозвучит как песня? Напиши, а». «Ты меня переоцениваешь», — ответила Ксюша и убежала по своим делам. Но я почему-то верила в ее талант и энтузиазм. Она ведь написала мелодии тропаря и величания святителю к первой части.

Через несколько дней Ксения пришла с нотами нового песнопения. «Оно как-то само написалось, — виновато сказала она. — Мы уже начали учить, сегодня споем». На запричастном концерте в этот день у нас в храме я впервые услышала молитву святителя Иоанна «Господи, даруй мне быть…». Хотелось плакать. Потом «написался» кондак, и мы подумали, что неплохо было бы сделать студийную запись всех этих песнопений, а также записать акафист святителю Иоанну нараспев. В Харькове есть хорошая судия, которая записывает церковные хоры, но на это нужны были деньги. Их у нас не было, но работать над этой идеей мы все же продолжали, заручившись поддержкой нашего настоятеля, отца Виктора (Бурбелы).

Во время работы над первым фильмом у меня остался без ответа еще один вопрос: «Где жил святитель во время учебы в Харьковском университете?» Поскольку я уже начала погружаться в архивные документы и выуживать оттуда необходимые мне факты, то и тут решила попробовать свои силы. В харьковской библиотеке имени Короленко сохранились адрес-календари, в которых нашлись и Максимовичи. Они фигурируют в этих документах за 1915 и 1917 годы по адресу «ул. Старомосковская, 22». Я спросила библиотекаря: «Можно ли узнать, где этот дом сейчас находится?» Она ответила, что маловероятно, поскольку нумерация много раз смещалась, да и улица давно переименована. Во время войны вообще многие дома были уничтожены, а на их месте стоят другие здания. Она посоветовала мне обратиться к специалистам по харьковским улицам Георгию Никольскому и Евгению Плотичеру. С ними удалось связаться по телефону. Плотичер ответил, что точный адрес этого дома сейчас — проспект Московский, 22, но от комментария на камеру отказался. Никольский, наоборот, на интервью согласился, но сказал, что у него есть адрес-календарь за 1913 год, где Глафира Михайловна Максимович (мама святителя) зарегистрирована по адресу Старомосковская, 20-а, а дом 22 числится за неким Севастьяновичем М. М.. Поэтому, вероятно, Максимовичи впоследствии поселились совсем в другом доме, поскольку нумерация могла сместиться в связи с новой постройкой.

Никольский предоставил копии своих материалов, и я готовилась к интервью, пересматривая их. У меня была еще и книга Софьи Шоломовой о роде Максимовичей, которую она составила по материалам всех источников в библиотеке Короленко, сотрудницей которой являлась и имела доступ ко всем архивам. Я раскрыла книгу и уткнулась во фразу: «Борис Иванович рано женился на дочери уездного врачебного инспектора М. М. Севастьяновича».

На следующий день вместо интервью мы с Георгием Никольским согласовывали все наши данные. Вырисовывалась такая картина: Глафира Михайловна приезжает в Харьков (вероятно, со старшим сыном, которому надо было готовиться к поступлению в университет) и селится недалеко от отцовского дома. Но отец в это время умирает, и Глафира Михайловна вступает в наследство. Дом по проспекту Московскому, 44, на который указал Плотичер, является памятником архитектуры, поскольку был построен Андреем Тоном. Но о его жильцах абсолютно ничего не известно. Мы знаем только, что в 1913 году была реконструкция этого дома. «А реконструкция, — говорил Никольский, — вполне может быть свидетельством того, что в доме меняются хозяева». Мне оставалось лишь уточнить у самого Плотичера, почему он не хочет давать комментарий. Может, не уверен в точности своих данных? И я попросила о личной встрече.

Евгений Анатольевич сказал, что отказывается от съемок, поскольку стар. «Вы поймите меня правильно, — говорила я, — речь идет о великом святом, нам нельзя ошибиться». «Я вас очень хорошо понимаю, — отвечал он, — эта улица была для меня также крайне интересна, и, чтобы изучить досконально, я прошел ее вдоль и поперек множество раз, сопоставляя данные с архивными документами. Здесь ошибки быть не может. Адрес я вам назвал точный».

Осталось подробнее узнать о врачебном инспекторе Михаиле Севастьяновиче. Для этого я отправилась в Музей истории медицинского института, директор которого, Жаннетта Николаевна Перцева, интеллигентнейшая женщина почтенного возраста, является знатоком истории медицины в нашем городе. Она встретила меня в своем кабинете и сказала, что о Севастьяновиче знает лишь то, что он был выпускником Харьковского университета. Также известно название его диссертации. «Это все, что мы знаем об этом человеке, — сказала директор, — но мы можем еще кое-что предположить». Затем она позвонила в научную библиотеку и спросила, не могли бы они посмотреть, состоял ли Севастьянович в Харьковском врачебном обществе. Ей ответили, что он был в составе учредителей. Жаннетта Николаевна загадочно улыбнулась и сказала: «Пойдемте со мной».

Она привела меня в экспозиционный зал музея, включила возле одной из витрин свет, и я увидела кадры катастрофы императорского поезда в Борках 1888 года. Я их узнала потому, что должна была делать материал об этом событии, но не приступила к работе из-за поглотившей меня целиком темы святителя Иоанна. Жаннетта Николаевна рассказывала мне о профессоре Харьковского университета Вильгельме Грубе и о том, как он оказывал первую врачебную помощь пострадавшим. На стенде была его книга об этих событиях, которую я досконально изучала в свое время. Я спросила: «Какое это имеет отношение к нашему вопросу?» «Самое непосредственное, — отвечала она, — Севатьянович был врачебным инспектором именно в этот период, так что катастрофа не могла пройти мимо него. А тот факт, что он входил в число учредителей Врачебного общества, говорит о том, что он был профессором Харьковского университета, поскольку среди учредителей была только профессура».

Я стала задумываться о родственных связях святителя, и однажды мне позвонил один мой хороший знакомый, который был в курсе всех этих перипетий. Он сказал, что видел книгу «Дворянский род Максимовичей» на выставке, посвященной проблемам генеалогии. «Она будет длиться еще два дня, — сказал он, — так что поторопитесь». Я ответила, что никак не смогу в это время туда попасть, но поинтересовалась, из каких фондов была взята книга для экспозиции, и получила ответ: «Из фондов библиотеки университета». Через некоторое время я пришла в тот самый зал, где проводились первые съемки, и спросила, есть ли такая книга. «Да, мы ее недавно обнаружили и демонстрировали на выставке. Эта книга ценна тем, что на ней есть дарственная надпись автора», — сказали мне и вынесли заветный экземпляр.

«Дорогой мой племянник Боря…» — начиналась указанная надпись. Было понятно, что речь идет о Борисе Ивановиче, отце будущего святителя. В этой книге были ответы на вопросы, откуда взялось имение в Адамовке и несметные богатства семьи, а также удивительные истории бабушек и дедушек святого. Я достала планшет и начала жадно фотографировать этот объект, которого не просто касались руки святителя Иоанна — он был воспитан на примерах своих достойнейших предков. Позже в этом зале мы сделали съемки об этой находке.

Совершенно неожиданно мне позвонила Людмила Нестуля. Она сообщила, что была на приеме у митрополита Филиппа Полтавского и Лубенского и рассказывала ему о праздновании 175-летия Кадетского корпуса. «Когда я сказала, что вы демонстрировали фильм о святителе Иоанне и снимаете сейчас продолжение, владыка пожелал вас видеть лично». Я не могла отказаться от такой аудиенции и при первой возможности снова приехала в Полтаву. Его высокопреосвященство принял меня очень тепло и участливо расспрашивал о съемках фильма. Выяснилось, что владыка родом из Харькова, очень почитает святителя Иоанна и обладает интересными сведениями о роде Максимовичей. Я попросила интервью, сокрушаясь, что приехала одна, без команды. Владыка тут же пригласил оператора из своей пресс-службы, и мы записали материал.

По приезде я начала собирать новый фильм. Оказалось, что исходный материал состоит из двух разнородных частей: это история обучения святителя в Полтаве и уникальные факты его харьковской жизни. Я решила эти темы разделить и принялась за завершение полтавской части. Тут обнаружился грандиозный провал: история на параде кадет снова не вырисовывалась как надо. Съемки на Соборной площади совершенно не годились для фильма, да и кадры интервью с владыкой Филиппом были слишком статичны, и к тому же сняты не в том формате, в котором мы работаем. И еще был один важный момент. Владыка, несмотря на свой высокий сан и огромную эрудицию, общался очень просто и искренне, а в полученных кадрах это почему-то не отражалось. Я рискнула попроситься на интервью еще раз и позвонила в пресс-службу Полтавской епархии.

В телефонном разговоре я изложила свое видение съемок: необходимо проехать в автомобиле мимо Кадетского корпуса (совершенно невозможно было бы представить его высокопреосвященство на фоне всего ужаса там, внутри), затем пройтись по бывшей Александровской улице к Соборной площади. Там провести интервью о случае на параде кадет в 1907 году, а после этого — проехать на Шведскую могилу. Меня внимательно выслушали и сказали, что обязательно передадут архиерею эту просьбу. Через пару часов мне перезвонили с ответом: «Приезжайте завтра».

По прогнозам, следующий день в Полтаве должен был выдаться дождливым. Я очень молилась и просила святителя Иоанна Шанхайского, чтобы наши съемки состоялись, поскольку следующего раза может уже не быть. Утром в окно светило солнце. По дороге мы очень переживали насчет погоды, но начали обсуждать рабочие моменты и о прогнозе забыли. В Полтавской епархии нас снова тепло приняли. Владыка внимательно выслушал мои пожелания относительно интервью, мы вышли во двор, сели в машину, включили технику и начали запись. Очень жаль, что в фильм вошло менее трети всего этого материала, настолько роскошным он получился. Там было все: и непринужденность, и блестящее знание материала, и простота, которая так меня покорила при первой встрече.

Для меня уже стало привычным чувствовать ответ святителя на наши устремления

Последние кадры были сняты на Шведской могиле. Мы обсуждали воспоминания святителя Иоанна о том, как он впервые увидел здесь императора Николая Второго на праздновании 200-летия Полтавской битвы, осматривали красоты этого великого места, затем сели в машину. Как только захлопнули дверцы, грянул гром и пошел сильнейший ливень. «Фантастика!» — сказал оператор, а для меня уже стало привычным чувствовать ответ святителя на наши устремления. Фильм о Кадетском корпусе осталось только смонтировать.

К этому времени музыкальные тексты были готовы. Ксения объявила мне, что ее ученики из Сан-Франциско покидают наш город и переезжают на работу в Сингапур. На прощание они оставили ей деньги на запись диска с акафистом горячо любимому ими святому. К нам в храм Преображения Господня приехали специалисты с выносной техникой. Записывали ночью, чтобы не мешали посторонние шумы, а мы снимали весь этот процесс, стараясь не испортить качество звука. Эти песнопения легли в основу нашего второго фильма, премьера которого состоялась 11 июля в Полтаве под патронатом правящего архиерея, митрополита Филиппа (Осадченко).

Я знаю, что чудеса святителя Иоанна Шанхайского в моей жизни не закончились, ведь на сегодняшний день остались невостребованными уникальные факты из жизни Михаила Максимовича в нашем городе. У меня еще много вопросов, на которые хотелось бы получить ответы. Например: что делал святитель после окончания университета в нашем городе? Есть данные, что он привлекался к ответственности за контрреволюционную деятельность: так ли это на самом деле? Как отреагировала семья Максимовичей на мученическую кончину насельников Спасова скита, который был построен на месте той самой катастрофы царского поезда в 1888 году? И передо мной снова возникает проблема: «Что теперь делать со всем этим материалом?»

 

Александра Драчева

pravoslavie.ru

3 июля 2017 г.

Поділитись:

Тихая трагедия, о которой никто не говорит и которая касается наших детей

Прямо сейчас в наших домах разворачивается молчаливая трагедия, затрагивающая самое дорогое, что у нас есть: наших детей!

Наши дети находятся в ужасном эмоциональном состоянии!

Более того, за последние 15 лет статистика психических расстройств у детей ужасает:

  • каждый пятый ребёнок имеет расстройства психики;
  • распространённость синдрома дефицита внимания выросла на 43%;
  • распространённость подростковой депрессии выросла на 37%;
  • частота самоубийств среди детей 10–14 лет выросла на 200%.

Что ещё нам нужно, чтобы посмотреть правде в глаза?

Нет, ответ не в улучшении диагностических возможностей!

Нет, они не рождаются такими!

Нет, это не вина школы и системы!

Да, как бы больно нам ни было это признавать, во многих случаях именно МЫ, родители, должны сами помочь своим детям!

В чём проблема?

Современные дети лишены основ здорового детства, таких как:

  1. Эмоционально доступные родители.
  2. Чётко очерченные границы и наставления.
  3. Обязанности.
  4. Сбалансированное питание и достаточный сон.
  5. Движение и свежий воздух.
  6. Творческие игры, общение, свободное времяпровождение.

Вместо этого дети имеют:

  1. Отвлечённых родителей.
  2. Балующих родителей, которые позволяют детям всё.
  3. Ощущение, что им все должны.
  4. Несбалансированное питание и недостаточный сон.
  5. Сидячий домашний образ жизни.

Бесконечную стимуляцию, технологические забавы, мгновенное удовлетворение.

Разве можно воспитать здоровое поколение в таких нездоровых условиях? Конечно нет!

Человеческую природу обмануть невозможно: без родительского воспитания не обойтись! Как мы видим, последствия ужасны. За потерю нормального детства дети расплачиваются утратой эмоционального благополучия.

Что делать?

Если мы хотим, чтобы наши дети выросли счастливыми и здоровыми, нам надо проснуться и вернуться к основам. Ещё не поздно!

Вот что вы должны делать как родитель:

  1. Устанавливайте ограничения и помните, что вы — родитель ребёнка, а не его друг.
  2. Обеспечьте детям то, что им нужно, а не то, что им хочется. Не бойтесь отказывать детям, если их желания расходятся с потребностями.
  3. Давайте здоровую пищу и ограничивайте снеки.
  4. Проводите час в день на природе.
  5. Ежедневно устраивайте семейный ужин без электроники.
  6. Играйте в настольные игры.
  7. Каждый день привлекайте ребёнка к делам (складывать бельё, убирать игрушки, развешивать бельё, разбирать сумки, накрывать на стол и т. д.).
  8. Укладывайте ребёнка спать в одно и то же время, не позволяйте брать в постель гаджеты.
  9. Учите детей ответственности и независимости. Не ограждайте их от мелких неудач. Это учит их преодолевать жизненные препятствия:
  10. Не складывайте и не носите за ребёнка ранец, не приносите ему в школу забытую еду / домашнюю работу, не очищайте банан для 5-летки. Учите их самостоятельно делать всё это.
    Научите терпению и дайте возможность свободно проводить время, чтобы у ребёнка была возможность заскучать и проявить свои творческие порывы.
  11. Не окружайте ребёнка постоянными развлечениями.
  12. Не подсовывайте технику как лекарство от скуки.
  13. Не поощряйте использование гаджетов за едой, в машине, в ресторане, в магазине. Пусть мозги ребёнка учатся самостоятельно разгонять «скуку».
  14. Будьте эмоционально доступны, учите детей социальным навыкам.
  15. Не отвлекайтесь на телефон, общаясь с ребёнком.
  16. Научите ребёнка справляться со злобой и раздражением.
  17. Научите ребёнка здороваться, уступать, делиться, сочувствовать, вести себя за столом и в разговоре.
  18. Поддерживайте эмоциональную связь: улыбайтесь, целуйте, щекочите ребёнка, читайте ему, танцуйте, прыгайте и ползайте с ним вместе!

Мы должны изменить своих детей, иначе получим целое поколение на таблетках! Ещё не поздно, но времени остаётся всё меньше…

Автор оригинальной статьи — Виктория Прудэй, Канада.

xochu-vse-znat.ru

Поділитись:

Іоанн Хреститель – взірець богоугодного життя

Святий пророк Іоанн Хреститель (або Предтеча) – це останній і найвеличніший з плеяди юдейських пророків, котрі пророкували про пришестя у світ Спасителя.

Іоанн був єдиним сином одного із священиків Єрусалимського храму Захарії та святої праведної Єлисавети (саме вона, власне, і є небесною заступницею міста Кіровограда, всім відома історична назва котрого, Єлисаветград, походить від імені саме цієї праведниці Божої). Народження Іоанна було пов’язано із низкою надприродних, чудесних подій, котрі детально зображені в Євангелії від Луки (див. Лк. 1:5-25, 57-80). Але перш, ніж дослідити його життєвий шлях, необхідно пояснити значення тих титулів, із котрими асоціюється ім’я цього праведника Божого. Хрестителем св. Іоанн називається тому, що саме від його рук прийняв хрещення і тим самим розпочав своє суспільне служіння наш Господь і Спаситель Іісус Христос (див. Мв. 3:13-17). Як відомо з Євангелій, Іоанн був лише на півроку старшим за Іісуса з Назарету (див. Лук. 1:24-31), і тому його титул «Предтеча» означає ніщо інше, аніж те, що саме Іоанн був останнім із пророків, котрі пророкували про пришестя у світ Месії Христа, і саме він своїм полум’яним служінням безпосередньо готував ізраїльський народ до зустрічі із довгоочікуваним Месією. Пророком же св. Іоанн іменується тому, що він фактично передрікав своїм сучасникам скоре пришестя у світ Спасителя, котре мало статись вже у найближчій час. Але не тільки тому.

Справа у тому, що у свідомості багатьох людей пророк – це той, хто щось передрікає. Але це не завжди так. Пророче служіння дуже часто полягає не у передбаченні майбутніх подій, як думає більшість людей, а у викриванні людських гріхів, у напоумленні народу, котрий заблукав та відійшов від Божих заповідей, а також у сповіщенні своїм сучасникам волі Божої у той історичний момент, коли це є необхідним, без будь-яких передбачень. Пророк – це той, хто у повний голос, із усвідомленням свого релігійного обов’язку і моральної правоти, незважаючи на обличчя та обставини, говорить гірку правду своєму народу та, як ми побачимо згодом на прикладі св. Іоанна Хрестителя, навіть можновладцям.

Саме у цьому переважно і полягало пророче служіння св. Іоанна Хрестителя. Адже він жорстко і безкомпромісно закликав представників ізраїльського народу до покаяння у найглибшому сенсі цього слова: до зречення від самовпевненості та гордині, до переоцінки свого морального стану та рішучої зміни фундаментальних рушійних сил свого буття, до болючого, але вкрай необхідного на той час радикального переосмислення своїх відносин із Творцем.

Відомий юдейський історик Йосиф Флавій (І ст. після Р. Х.) в одній зі своїх праць пише про те, що «народ, захоплений вченням Іоанна, стікався до нього у величезній кількості», а також про те, що духовний авторитет цієї людини Божої був таким всеосяжним, що навіть глухі до чиїхось проповідей фарисеї не могли не підкоритись його заклику і не піти в пустелю, аби почути голос справжнього Божого пророка.

Ось які заклики чули від Іоанна представники ізраїльського народу: «Породження єхидни! Хто навчив вас втікати від майбутнього гніву? Принесіть же достойний плід покаяння і не думайте говорити в собі: «отець у нас Авраам», адже кажу вам, що Бог може із цих каменів створити дітей Аврааму. Вже й сокира лежить біля кореня дерев: усіляке дерево, що не приносить доброго плода, зрубають і кидають у полум’я» (Мв. 3:7-10). Отже ми бачимо, що юдеї замість праведного життя у відповідності до Божих заповідей вибрали шлях гордої самовпевненості, презирства та зверхності, котрі базувалася на їхньому походженні від Авраама, великого Божого праведника давнини. Але своїми грізними умовляннями Іоанн Хреститель доносить і до них, і до нас думку про те, що навіть найпочесніше походження не знімає з людини особистої відповідальності за власне життя. І ці заклики св. Іоанна Предтечі є актуальними у будь-які часи і для будь-яких народів. Ніхто й ніколи не повинен прикриватись досягненнями своїх видатних попередників, адже ніякі, хай навіть напрочуд великі подвиги славних пращурів ніколи не зможуть зняти з людей відповідальності за те, наскільки активно та віддано вони втілюють Євангеліє у своєму повсякденному житті, або ж нехтують Ним. У своїй відомій роботі «Син Людський» протоієрей Олександр Мень зазначає: «Підкреслюючи важливість етичних норм Закону, Хреститель тим самим слідував традиції давніх пророків. Мало говорячи про ритуали, він ставив на перше місце моральний обов’язок людини».

Характерною рисою Іоанна у часи його тривалого життя в пустелі був суворий аскетизм на межі людських можливостей. В Євангелії від Матвія сказано про те що «Іоанн мав одежу з верблюжого волосся і пояс шкіряний на поясі своєму, а їжею для нього були акриди і дикий мед» (Мв. 3:4). Акриди – це невеличкі комахи (на кшталт сарани). Навіть за мірками Ближнього Сходу того часу це була вкрай скудна їжа, і цей факт ще раз підкреслює той надзвичайний ступінь самозречення та постування, котрий був властивий св. Іоанну Хрестителю.

Також із цього епізоду ми бачимо, що зовнішній вигляд Іоанна Хрестителя важко назвати привабливим. Він мав грубу, і непривабливу зовнішність, але, не дивлячись на це, люди попри все тягнулися до нього аби почути сповнений надприродної сили голос, що сповіщав про рішучі зміни, котрі стрімко наближались.

О. Олександр Мень пише про те, що до Іоанна «натовпом йшли люди з найближчих міст і сіл. Йшли книжники і солдати, чиновники і селяни. Враження від промов і самої зовнішності пророка було надзвичайним. Він казав про Суд над світом, і, здавалось, усе навколо Іоанна дихало передчуттям близькості великих подій».

При всьому очевидному особистому аскетизмі, як ми вже побачили, св. Іоанн Хреститель був також надзвичайно вимогливим і до оточуючих його людей. І що є найважливішим, він мав на це повне моральне право, на відміну від багатьох сучасних релігійних діячів, котрі навчившись проголошувати натхнені полум’яні проповіді про непорочне життя у Христі, але котрі при цьому не роблять нічого аби показати приклад праведності та через це стати справжнім взірцем для оточуючих людей.

Іоанна не можна було звинуватити у лицемірстві, адже йому була непритаманною будь-яка фальш. Одним словом, він просто був справжнім. Він щиро вірив у те, що проповідував, і, що є найголовнішим, він вів життя, відповідне до того, що він проповідував, і чого вимагав від інших людей. І саме в цьому полягає його справжня велич.

Св. Іоанну Предтечі була властивою також така важлива чеснота як справжнє смирення. Порівнюючи себе із Христом Спасителем, Іоанн говорив: «Я недостойний розв’язати ремінь на Його взутті» (Ін. 1:27). Коли ж Іоанн цілковито усвідомив, що він вже виконав свою роль, завершив своє пророче служіння, і коли він зрозумів, що тепер акцент зміщується на Самого Месію, на Христа, то Іоанн сказав: «Йому треба зростати, а мені – умалятись» (Ін. 3:30). Тобто св. Іоанн Хреститель зумів смиренно, без нарікань, вчасно відійти в сторону, віддалитись у тінь, дати дорогу Месії, і звільнити простір для проповіді Іісуса Христа.

Закінчилось життя св. Іоанна Хрестителя трагічно. Підкоряючись своєму великому пророчому покликанню, та будучи вірним до кінця своїм високим духовним ідеалам та моральним принципам, св. Іоанн Хреститель пішов на відкритий конфлікт із тим, хто й доклав свою руку до того, аби святий пророк закінчив своє життя мученицькою смертю.

Викривальна проповідь св. Іоанна Хрестителя та його заклики до покаяння стосувались не тільки простих людей, але навіть, як прийнято казати, сильних світу цього. З Євангелія від Марка (див. Мк. 6:17-29) відомо, що св. Іоанн Предтеча викривав самого правителя Галілеї Ірода Антипу, котрий мав незаконний зв’язок із жінкою свого брата Пилипа. І у результаті саме за ці викриття Іоанн поплатився своїм життям.

Сьогодні, нажаль, духовні лідери дуже рідко демонструють подібну принциповість та непорушність у своєму стоянні в істині. Стихії світу цього захоплюють усіх без винятку та не завжди дозволяють духовним особам давати моральну оцінку діям представників світських установ та органів влади. Але саме це у свій час зробив св. Іоанн Хреститель, коли не став мовчати, бачачи абсолютну аморальність дій Ірода. Саме це зробив уже в IV ст. його тезка, свт. Іоанн Златоуст, котрий відкрито викрив імператрицю Євдоксію у жорстокості, за що фактично й був фізично знищений. Саме це зробив і свт. Амвросій Медіоланський, котрий відлучив візантійського імператора Феодосія від Святого Причастя за те, що той напередодні придушив народне повстання за допомогою сили, та пролив кров неповинних людей. Всі ці видатні особистості, і св. Іоанн Хреститель, і вищезгадані отці Церкви, були справжніми релігійними лідерами і духовними вождями свого народу, і саме на них усім нам треба орієнтуватись у своєму житті.

Нам сьогодні важко уявити, яким надзвичайним ударом стала страта Іоанна Хрестителя для його учнів. Цю трагічну смерть можна цілком порівняти з Розп’яттям Христа. Але якщо апостолів та учнів Христа на третій день після трагічних Голгофських подій чекала радісна звістка про Воскресіння їхнього Вчителя, то послідовники св. Іоанна Хрестителя розділилися на дві групи: одні занурились у розпач та відчай, інші ж примкнули до кола учнів Іісуса з Назарету.

Життя та пророче служіння св. Іоанна Хрестителя можна порівняти із ранковою зорею, котра передувала появі справжнього Сонця правди, Месії і Господа Іісуса Христа. Життя останнього з юдейських пророків було сповнене і справжнім духовним натхненням, і рішучим викриттям людських недоліків, і очевидною Божою присутністю, і напруженими хвилинами трагічної самотності та відлюдності, і служінням власному народу, і максимально можливим для смертної людини втіленням у своєму житті заповідей Божих. Іншими словами, життя св. Іоанна Предтечі є безпрецедентним та неповторним прикладом майстерного поєднання усамітнено-споглядального і соціально-спрямованої форм служіння Богу і людям.

Св. Іоанн Хреститель лишався незмінним та непохитним у своїх переконаннях за будь-якої погоди: і коли віяли приємні, освіжаючі вітри людського схвалення, і коли буря гніву від Ірода прогриміла над його головою.

І кожний, хто через вдумливе та зосереджене читання Євангелія докладно ознайомився із видатним життям і служінням цього Божого посланця, не зможе не погодитись зі словами Господа Іісуса Христа, Котрий, знаючи справжнє достоїнство кожної людини, засвідчив неабияку духовну велич св. Іоанна Хрестителя наступними словами: «Із народжених жінками немає жодного більшого, аніж Іоанн Хреститель» (Лк. 7:28).

Поділитись:

До свята пророка Іллі

Пророк Ілля – не просто один з найбільш шанованих святих, як в Православній, так і в Католицькій церквах. Пророк Ілля – один з найвідоміших людей в історії людства. Його шанують не тільки в християнстві і іудаїзмі, а й в пізніх протестантських сектах і ісламі, а сліди його образу присутні навіть в язичницьких віруваннях.

 

  • Невідоме ім’я пророка Іллі. Ми нічого не знаємо про походження пророка Іллі, про його родовід, і навіть його ім’я, можливо, не є власною назвою. «Елійаху» давньоєврейською мовою означає «Яхве – мій Бог». Існує думка, що це ім’я пророк взяв собі під час протистояння з жрецями ваала.
  • Проповідник Єдиного Бога. Сучасником Іллі цар Ізраїлю був Ахав і його дружина Ієзавель були ідолопоклонниками: вони приносили жертви язичницькому божеству ваалу (Ієзавель походила з фінікійців, що поклонялися йому, і сама була жрицею) і схиляли до цього народ. Ілля відкрито викривав царя і царицю, здобувши тим самим ненависть останньої. В покарання за завзятість царя в ідолопоклонстві, Господь посилає на країну спеку. Три роки не було з неба ні дощу, ні роси. Засуха припинилася тільки після осоромлення жерців ваала та молитви Іллі. Сталося це за таких обставин. Ілля зібрав на горі Карміл народ Ізраїлю і жерців ваала і запропонував скласти два жертовника – Богу і ваалу – і принести на них жертви, але не підпалювати її. Якщо ваал спалить свою жертву вогнем з неба, то він і є істинний Бог. Якщо Господь – істинний Бог Він. Ваал, зрозуміло, своєї жертви «не прийняв». Бог же попалив не тільки жертву, але і дрова, кам’яний жертовник і навіть рів з водою, який за наказом Іллі оточував жертовник. Народ Ізраїлю покаявся і прославив Бога, а Ілля власноруч убив всіх жерців ваала як тих, хто спокушав людей. Після цього він почав благати Господа про дощ, і Господь зглянувся на його молитву.
  • Живий на небі. Відповідно до Священного Передання, в історії людства є всього три людини, взятих на небо живими: апостол Іоанн, Енох та Ілля. Причому якщо про Еноха можливі різні тлумачення (в 5 главі книги Буття про його відхід із земного життя сказано туманно: «і не стало його, тому що Бог узяв його»), а про Іоанна ми знаємо тільки з Передання. То про пророка Іллю конкретно сказано в Біблії: «з’явилася колісниця вогненна і коні вогненні, і розлучили їх обох, і понісся Ілля у вихорі на небо» (4Цар.2:11).
  • Ілля – предтеча Христа. Згідно з церковним переказом, заснованому на пророцтві Малахії: «Ось, Я пошлю до вас Іллю пророка перед настанням дня Господнього, великого і страшного» (Мал.4:5), пророк Ілля стане предтечею другого пришестя Христа на землю і буде убитий за проповідь Христа, повторивши тим самим долю Іоанна Хрестителя, який прийшов «в дусі та силі Іллі» в якості Предтечі Спасителя («Ісус сказав їм у відповідь: так, Ілля прийде раніш і все приготує; але кажу вам, що Ілля вже прийшов, і його не впізнали, і зробили з ним, як хотіли. Так і Син Людський має постраждати від них» (Мф.17:11-12), – говорить Христос). Про те, що Ілля є одним з провісників Христа, свідчать його чудеса. Під час посухи, що послідувала за гріхи царя Ахава і народу Ізраїлю, він оселився в будинку вдови із Сарепти Сидонської, язичниці за походженням – подібно до того, як Христос прийшов до помираючому народу Ізраїлю, але, будучи відкинутим, був прийнятий язичниками. У хаті вдови Ілля воскресив її єдиного сина, який помер від хвороби – як Христос буде воскрешати мертвих в земній історії Свого життя. Ще одне диво в будинку вдови – поки в ньому знаходився пророк, не вичерпувалося масло в глечику і не закінчувалося борошно – передбачає чудо про умноження хлібів і риб, якими Господь нагодовував слухаючих Його.
  • Ілля – співрозмовник Христа. Про те, що Ілля – найбільший з пророків, Євангеліє свідчить тим фактом, що лише він і Мойсей удостоїлися бесіди з Христом під час Його Преображення на Фаворі. Є різні пояснення, чому саме цих двох пророків обирає для бесіди Христос. По-перше, Ілля, як і Мойсей, мав досвід безпосереднього спілкування з Богом: Мойсей отримав від Бога закон, а також спілкувався з Всевишнім настільки близько, наскільки можливо для людини – бачив «задня Бога» (Вих.33). Ілля ж стояв лицем до лиця перед Богом по Його заклику, «закрив лице своє милотю своєю» (3Цар.19,13). Святитель Іоанн Златоуст викладає іншу думку: «один померший та інший, ще не випробував смерті», постали перед Христом для того, щоб показати, що Він «має владу над життям і смертю, володарює над небом і землею».
  • Ілля в іудаїзмі. Переказ про пророка Еліяху як предтечу Машиаха (Месія) існувало в древньому, ще дохристиянському іудаїзмі, зберігається воно і зараз. Більш того: вважається, що Ілля не просто повернеться на землю перед приходом Месії, але і помаже Його на царство (оскільки іншої вказівки, крім як безпосередньо Богом через пророка на легітимного царя після багатовікової перерви в династіях бути не може). Іудейська традиція також стверджує, що Еліяху відвідує будинок кожної сім’ї, яка зустрічає Песах (спогад про вихід з Єгипту) – тому під час ритуальної пасхальної трапези на столі залишають келих для пророка.
  • Ілля в ісламі. Пророка Іллю в ісламській традиції звуть ім’ям Ільяс. Його життєпис коротко повторює біблійну біографію пророка: вчив поклонятися Єдиному Богу, покарав за поклоніння ідолу ваалу. Деякі тлумачі Корану і ісламські богослови вважають, що Ідріс (Енох), Хідр (пророк – учитель Мойсея, також безсмертний; в Біблії аналога немає) – інші імена Ільяса. Есхатологічного сенсу, який вкладається в фігуру Іллі в християнстві і іудаїзмі, в ісламі немає (есхатологія – наука про кінець світу). Але віра в те, що він узятий на небо живим, є і в ісламі – вважається, що він подорожує по світу разом з Хідром. У більш пізній ісламській літературі і легендах Ільяс взагалі стає напів-людиною, напів-ангелом.
  • Ілля в фольклорі. Завдяки тому, що за пророцтвом Іллі протягом трьох років були укладені небеса і по його молитві на землю пролився дощ, Ілля часто асоціюється з дохристиянськими небесними божествами. Не останню роль в цих асоціаціях зіграв образ возносящого на небеса пророка – на вогненній колісниці.Уже в християнську епоху, в п’ятому столітті поет Седуліус з ім’ям Іллі пов’язував грецького бога сонця – Геліоса – тим більше, що обидва ці імена дуже близькі за звучанням (ім’я «Ілля» в грецькій транскрипції звучить як «Еліас»). У слов’янській традиції на фігуру Іллі-Пророка були перенесені деякі функції язичницького бога-громовержця Перуна. А народ комі і зовсім ввів Іллю в пантеон своїх богів: Ілля-пророк вважається помічником одного з божеств-деміургів. Його атрибути – кресало і кремінь, якими він висікає грім і блискавку.
  • Шанування пророка Іллі на православній Русі. Шанування пророка Іллі на Русі було поширене ще до її Хрещення князем Володимиром. Перший храм, побудований в Києві під час правління князя Ігоря, був присвячений пророку Іллі. Свята рівноапостольна княгиня Ольга після свого хрещення побудувала храм, також присвячений пророку Іллі, в своєму рідному селі Вибути (Псковщина).
  • Чий покровитель пророк Ілія? Воїни в блакитних беретах відзначають своє свято широко, а ті з них, хто сповідують себе православними, не без гордості згадують, що в цей же день Церква згадує пророка Іллю. Тому останнім часом пророка Іллю все частіше називають покровителем повітряно-десантних військ. Немає нічого поганого в такому календарному символізмі, тим більше, що багато чудес пророка були по-старозавітньому войовничими. Важливо разом з тим не забувати головного: пророк Ілля – покровитель вірних Господу, бо сам був вірний Йому всупереч всім обставинам, він же – наставник заблукалих, бо своїми чудесами напоумив заблудший народ, він же – зразок цнотливого життя, бо жив в чистоті, не перебуваючи у шлюбі.
Поділитись:

ПОЯСНЕННЯ ЛІТУРГІЇ

Місіонерський відділ Мукачівської єпархії Української Православної Церкви на честь Блаженнішого Митрополита Володимира презентує Вашій увазі листівку – Пояснення Божественної Літургії.

ПОЯСНЕННЯ БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ

В наш світ, у якому так багато зла і несправедливості, дві тисячі років тому Бог явився у людському образі. Він воплотився, щоб врятувати нас від зла, від самотності, від смерті. Коли після Його хресної смерті, Його учні збиралися разом, Він, Воскреснувши з мертвих, приходив до них. Він і є з нами, особливо можна відчути це, коли ми збираємося разом на Літургію: «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф.18.20)

«Во воспоминаніє Господа і Бога…»

Божественна Літургія (грец. «спільне діло») – це головне з спільних богослужінь, під час якого здійснюється головне Таїнство Церкви – Таїнство Причастя або Євхаристія (грец. «Подяка»), бо, беручи участь в цьому Таїнстві, християни приносять подяку Богові за спасіння та прожите життя, за всі радощі і скорботи.

Першу Літургію звершив Господь наш Ісус Христос в Сіонській світлиці і кожна Літургія є таємничим продовженням цієї події. Віруючі збираються в храм для того, щоб разом «єдиними устами і єдиним серцем» прославити Бога і причаститися Святих Христових Таїн.

У Літургії можна виділити три частини:

  • Проскомидія (грец. пροσκομιδή – «принесення», «підношення»), під час якої приготовлюється вино і хліб (просфори) для Євхаристії і поминаються душі християн живих і померших, за яких священик виймає частинки з просфор. Проте, поминаються тільки православні християни, не відлучені від Церковного спілкування смертними гріхами.
  • Просфора своїм походженням уходить у давні часи. У перші століття християнства віруючі самі приносили з собою хліб, вино, єлей (тобто оливкову олію), віск для свічок – все, що потрібно для здійснення Богослужіння. Це приношення (на грецькій «просфора»), або пожертвування, приймали диякони; імена тих хто приносили вносили в особливий список, який з молитвою проголошували під час освячення Дарів. З цих добровільних приношень (просфор) відділялася частина хліба і вина для преложення в Тіло і Кров Христову. З воску виготовлялися свічки, а інші приношення, над якими також виголошувалися молитви, роздавали віруючим. З часом просфорою стали називати тільки хліб, який вживається для здійснення Літургії. Згодом стали замість звичайного хліба спеціально випікати просфори в церкві. Наприкінці Літургії причасникам разом з теплотою роздають антидор – маленькі частини просфори, з якої на Проскомидії був вийнятий Святий Агнець. Грецьке слово «антидор» походить від слів «анти» – замість і «дирон» – дар, тобто точний переклад цього слова – «замість дару». Просфору або частинку просфори можна отримати після Літургії які роздаються в храмах.

Проскомидія звершується священнослужителями у Вівтарі, в храмі зазвичай в цей час читається особливе молитовне послідування – Часи.

  • Богослужбові Часи – це спеціальний чин молитов, який читається в храмі в визначений час. Це досить короткий чин, читання і слухання якого не займає більше п’ятнадцяти, двадцяти хвилин. Під час читання Часів Третього і Шостого ми покликані згадувати про суд над Христом у Пилата, знущання і побиття Спасителя, про те, як Спаситель був введений на Голгофу, як Він був розп’ятий, і темрява стала по цілій землі (Лк. 23.44).

Перед початком Літургії священик звершує кадіння Вівтаря, церковнослужителів і тих хто молиться в храмі. Вірники відповідають поклоном. Кадильний дим – символізує Святого Духа. Він наповнює храм Божою благодаттю, і освячуючи віруючих.

Літургія оглашенних

  • На цій частині Літургії можуть бути присутніми оглашенні, тобто ті люди, які готуються до прийняття Святого Хрещення і отримують настановлення у християнській вірі.

Літургія починається виголошенням священика, прославляючого Святу Трійцю: «Благословенно царство Отца і Сина і Святаго Духа, нині і присно і во віки віков».  Славослів’я – вища форма молитви, в якій людина ніби забуває самого себе і спрямовує всі сили своєї душі до хваління, прославлення Творця.

Почувши виголошене священиком початкове благословення, церковне зібрання приєднується до прославлення Царства Божого співом «Амінь», що означає «Істинно так».

Диякон (священик) виголошує мирну ектенію (грец. εκτενὴς – «протяжне моління»), закликаючи всіх християн в мирі з Богом і ближніми звершувати молитву про спасіння душ, світу, Церкви, храму, про тих, хто молиться, про священнослужителів, церковнослужителів, про Батьківщину, владу, воїнство, про всіх віруючих, про родючість землі, про тих які подорожують, страждають, про полонених, про позбавлення від скорботи тощо.

Хор співає три антифони: «Благослови, душе моя, Господа…» (102 псалом), «Хвали, душе моя, Господа…» (145 псалом), «Во Царствії Твоєм помяни нас, Господи… » (9 головних євангельських заповідей, які Христос дав під час так званої Нагорної проповіді). Кожен антифон відділяється один від іншого малими ектеніями «Паки і паки…» (тобто «Знову і знову»). Мала ектенія представляє собою скорочення мирної ектенії.

Перший антифон закликає віруючих до внутрішнього сердечного прославлення Бога, по слову святого апостола Павла, як й заповідав християнам серцем вірувати в правду, а устами сповідувати Бога для спасіння. У другому антифоні християни призиваються сповідувати Бога не тільки устами, але і всім своїм життям.

Другий антифон закінчується співом гімну Ісусу Христу «Єдинородний Сине і Слове Божий…», в якому ми не тільки просимо Христа врятувати нас, але і розкриваємо вчення про Нього, як про Бога, Який втілився від Діви Марії для спасіння нас.

Під час співу третього антифону – Заповідей блаженств, відбувається Малий Вхід з Євангелієм, який символізує вихід Христа Спасителя на проповідь.

Свічконосець зі свічкою, йдучи перед  дияконом, означає світло Новозавітної благодаті. Євангеліє, яке несе диякон, означає Христа Спасителя, священики являють образ святих апостолів. У Царських вратах диякон робить Євангелієм знак хреста і входить у Вівтар. Цим символізується, що через хресні страждання Спасителя всім віруючим відчиняється вхід в Царство Небесне. Возглас «Премудрость, прості» – це заклик до віруючих слухати премудрість Божу, стоячи благоговійно, просто.

Далі співаються тропарі свята і Трисвяте, під час яких священик у Вівтарі стає на Горньому місці, обличчям до народу.  Це означає спасіння  Христом Спасителем всього роду людського і сходження Його в Царство Небесне до Бога Отця.

Читання книги Апостол нагадує нам про проповідь святих апостолів. До уважного читання Апостолу віруючі готуються возгласом: «Вонмем» («Будьмо уважні!») Читання Євангелія – ​​ проповідь Самого Христа. У деяких храмах після читання Євангелія священик вимовляє проповідь, у деяких пізніше.

Після Євангелія (проповіді) виголошується сугуба ектенія за здоров’я і спасіння всіх віруючих, а також заупокійна ектенія, на якій поминаються усопші православні християни. Далі слідують ектенії за оглашенних (іноді скорочуються).

ЛІТУРГІЯ ВІРНИХ

  • Після того як оглашенні залишають храм починається Літургія вірних. Це вже та частина Літургії, на якій повинні бути присутніми тільки вірні чада Церкви. На Літургії вірних відбувається власне Євхаристія і Причастя Святих Христових Таїн.

Під час співу Херувимської пісні відбувається Великий вхід зі Святими Дарами. Він означає вихід Господа на хресні страждання.

Свічконосець що йде перед Святими Дарами, знаменує вогонь молитви. Святі Дари символізують Господа, несущого Свій Хрест на Голгофу. Згідно Євангелія, в цей час сонце покрилося темрявою, земля затряслася, відкрилися гроби, сила бісівська повергнута в пекло.

Після поминання церковної ієрархії і всіх православних християн, священик ставить Святі Дари на Престол, що означає положення Господа у  гроб. Закриття Царських врат – знак того, що душа Спасителя після Його розп’яття на хресті зійшла до аду, щоб вивести звідти всіх старозавітних праведників. Закриття завіси – образ каменю приваленого іудеями до гробу Господнього.

Під час благальної ектенії ми просимо у Господа земні і небесні милості.

За ектенією відкривається завіса Царських врат, що означає Воскресіння Христа Спасителя. Народ співає Символ віри, який є сповідуванням нашої християнської православної віри. В Символі віри містяться всі основні віроучительні положення (догмати) викладені в коротких, але точних словах. Символ віри зобов’язаний знати
і розуміти кожен православний християнин.

Після закінчення співу Символу віри диякон урочисто і голосно виголошує: «Станем добрі, станем со страхом, вонмем…», тобто стоячи зі страхом і благоговінням будемо уважні до того, що відбувається.

Починається подячний Євхаристичний канон – це найважливіша частина Літургії, коли хліб і вино, приготовані на Проскомидії, стають істинним Тілом і істинною Кров’ю Христовою. В цей час всі християни стають учасниками Тайної Вечері Христової.

Хор повільно і тихо співає «Тебе поєм. Тебе благословим, Тебі благодарим, Господи, і молимтися, Боже наш…» Священик з піднятими руками молиться про зіслання Святого Духа. Відбувається зішестя Святого Духа, Який освячує Святі Дари. З цього моменту на Престолі в Святих Тайнах під виглядом і образом хліба і вина цілком присутній Сам Христос Бог.

Під час співу молитви «Достойно єсть», яка прославляє Божу Матір, поминаються імена всіх живих і покійних близьких і родичів.

Ектенія прохальна «Вся святия помянувше…», супроводжується особливими проханнями. Вона духовно налаштовує кожного учасника Літургії до причастя Святих Христових Таїн і молиться про те, щоб Бог прийняв нашу жертву, дарував нам благодать Святого Духа і дозволив прийняти цей Дар неосужденно.

Після ектенії всенародно співається молитва «Отче наш». Цю молитву кожен християнин повинен не тільки знати напам’ять, а й розуміти про що йдеться в ній.

Священик у Вівтарі, підносячи Святий Агнець, виголошує «Святая святим». Це виголошення означає, що Святі Тайни призначені для тих християн, котрі прагнуть до духовної досконалості і ревнують про Богоугодження і справі преображення і спасіння своєї душі.

Причастя – є Таїнство, у якому віруючі споживають (причащаються) Самого Тіла і Крові Господа і Бога нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і в життя вічне. Сам Господь  сказав: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі» (Ін.6.53). Для віруючих факт дійсності преложення хліба і вина, принесених на Літургію, в Тіло і Кров Христову безсумнівний.

  • Щоб Причастя служило на освячення і спасіння душі, необхідно вести християнське життя і не мати смертних гріхів.

«Нехай же випробовує себе людина, i так нехай їсть вiд хлiба цього i п’є вiд чашi цiєї. Бо хто їсть i п’є недос­тойно, той їсть i п’є на осудження собi, не думаючи про Тiло Господнє. Через це багато з вас не­мiч­них i недужих i чимало вмирає» (1Кор. 11.28-30).

Святитель Микола Кавасіла роз’яснює: «Благодать освячує нас через Дари, якщо знайде нас здатними до освячення; якщо ж зустріне нас неприготованими, то і не принесе ніякої користі, і заподіє незліченну шкоду».

Після Причастя, вийняті з просфор на Проскомидії частки занурюються в святу Чашу зі словами: «Омий, Господи, гріхи тих, що тут поминалися, Кров’ю Твоєю Чесною, молитвами святих Твоїх» і Господь омиває Своєю Кров’ю гріхи тих, хто був пом’янутий на Проскомидії.

Священик, тримаючи в руках Святі Дари, виголошує в Царських вратах «Всегда, нині і присно, і во віки віков» і відносить Дари на Жертовник. Ми згадуємо Вознесіння Господа Ісуса Христа в Небесне Царство, Його повсякчасне перебування з віруючими на землі в Таїнствах Церкви і Його Друге славне Пришестя: «Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1.11).

Наприкінці Літургії диякон (священик) виголошує подячну ектенію «Прості приїмше…»

Після відпусту Літургії, на якому поминаються Пресвята Богородиця і святі дня, всі підходять до цілування Хреста.

Читать далее ПОЯСНЕННЯ ЛІТУРГІЇ

Поділитись:

Мужья, любите своих жен

Продолжим наш разговор о семейной жизни. Читая ваши отзывы на первую часть моей статьи, встретил интересные размышления: «Семьи священников настолько идеальны в семейных отношениях и воспитании детей, что не могут служить примером, так как практически “инородны” в “народном теле”». Получается, как в шахматах, патовая ситуация: или говоришь о семье, поднимая планку как можно выше, но при этом многих читателей повергаешь в уныние и запоздалое раскаяние: дескать, мой поезд ушел, и поменять ничего в жизни уже нельзя; или молчишь с чувством вины перед другими за свою, по милости Божией, устроенную жизнь. Что делать?

Во-первых, дорогие братья и сестры, не надо очаровываться нами, приходскими священниками, и нашими семьями. Чаще всего после этого бывает обратное – глубокое разочарование. В нашей жизни, в том числе и семейной, есть немало проблем, о которых вам лучше не знать. Мы не ангелы и не святые, но при этом призванные Богом быть для вас добрым примером. Это совершенно нормально и естественно – видеть у священника хорошую семью. Самое печальное, когда слово пастыря расходится с его жизнью.

Золотое правило семейной жизни: никуда без жены. А если с женой – нежелательно, то туда я точно не пойду

А во-вторых, несмотря ни на что, нам нужно продолжать говорить, говорить и говорить, а вам слушать и мотать на ус.

Если семейная жизнь у батюшки с матушкой состоялась, то к этому вели определенные шаги, были исполнены важные духовные законы и заповеди. Возможно, им кто-то говорил правильные слова, а они сумели послушаться. За них по-настоящему молились родители. Наконец, просто сохранились традиция и верность вековому укладу и жизни наших предков – а жить-то они умели правильно. Вот об этом мы и пытаемся размышлять, чтобы делать правильные шаги и нужные усилия.

Итак, важная составляющая счастливой семейной жизни – это стремление супругов быть вместе. В идеале – всегда и везде. Например, как родители моей супруги: они прожили в браке почти 45 лет, так даже и работали вместе. А еще вместе нужно проводить отпуска и выходные; и конечно, вместе ужинать, а еще лучше – и завтракать или хотя бы вместе выпивать утром чашку кофе. Статус семейного человека таков, что его должны постоянно видеть с женой, а он этого должен хотеть. Золотое правило семейной жизни: никуда без жены. А если с женой – нежелательно, то туда я точно не пойду.

Ненормально, когда мужья надолго уезжают из семьи на заработки

Важно, находясь на работе, звонить домой: это показатель заботы и ответственности перед женой и семьей. Мужчины! Обязательно в течение дня скажите по телефону своей любимой (несмотря ни на что) супруге что-нибудь приятное – женщинам много не надо, – и обязательно будет добрый результат. Но мы, мужики, этого не делаем, а потом удивляемся, почему климат в семье всё больше напоминает полярную зиму. Сегодня у большинства работающих, и особенно мужчин, ненормированный рабочий день. Жена дома целый день одна и, естественно, ждет мужа домой. Поэтому, выключив компьютер, нужно спешить домой. Допускается по пути заскочить в магазин за чем-нибудь вкусненьким и сладеньким – чтобы ужин был повеселее. Ненормально, когда мужья надолго уезжают из семьи на заработки. Постоянно слышишь рассказы про измены вдали от дома, а иногда и про разводы. В таких случаях лучше супругам вместе поехать работать, а детей оставить под присмотром бабушки или няни.

Отношения мужа и жены – уникальны. Они созидаются многолетним кропотливым трудом, превращаясь по милости Божией со временем в нежный и теплый союз, имя которому любовь; но при этом стремительно и часто бесповоротно рушатся, если в их природу проникает грех и неправильное поведение даже одного из супругов. Супружеские отношения всегда подвижны, в их природе всегда присутствует динамика. Они никогда не могут «законсервироваться». Сегодня всё в семье хорошо, а что будет завтра, никто не знает. Всегда нужно держать руку на пульсе. Отношения супругов другие, чем детей и родителей, братьев и сестер. Приведу пример. Мне стыдно об этом говорить, но своих двоюродных сестер я не видел почти 20 лет. И живут они не в Австралии и даже не в Канаде, а всего-то… в Мытищах. Но стоит мне к ним приехать, а при встрече нам обняться и поцеловаться, а потом сесть за стол – и мы снова станем, как в детстве, Натулькой, Иринкой и Андрюшкой. Наши отношения разморозятся так же быстро, как блинчики в СВЧ-печке. То же самое произойдет, когда непутевый сынок, годы пропадавший невесть где, постучится в родительский дом… Совсем по-другому будет у супругов. Разлука формирует привычку, а иногда и потребность мужу и жене жить друг без друга. Слова поэта К. Симонова из его известного стихотворения «Жди меня» сегодня исполняются всё реже и реже. Прощать, жалеть и терпеть друг друга современным семейным людям становится всё труднее и труднее. В чем причина? Очевидно, в том, что супружескими отношениями они не дорожили и их правильно не выстраивали; а у кого-то эти добрые, теплые отношения даже не успели начаться – всё рухнуло, семейный дом не выдержал ударов судьбы.

Больше всего, особенно в начале семейной жизни, я боялся, что в наших отношениях с матушкой появится холодок и формальность. Страшило то, что нам будет хорошо порознь, каждому с самим собой. Поэтому первое время я буквально бежал домой – стремился быть рядом с ней. Благо, что она меня ждала и я был ей нужен. Даже прожив вместе почти 20 лет, стараюсь нигде без уважительной причины не задерживаться – спешу домой.

Может ли женатый человек тесно и близко общаться и дружить с холостяком? На мой взгляд – нет!

С первых лет брака нужно придерживаться созидательного принципа семейной жизни. Стремиться только к тому, что укрепляет и улучшает жизнь семьи, что создает в ней добрый благодатный климат. Следует отказываться от увлечений и занятий, которые вносят диссонанс и тормозят созидательное начало. В качестве примера – непростая ситуация с друзьями и знакомыми, которые есть и у мужа, и у жены. Может ли женатый человек тесно и близко общаться и дружить с холостяком? А замужняя женщина иметь подругу «с разводом»? На мой взгляд – нет. Пользы от такой дружбы не будет никому. Женатый будет соблазняться на свободу и независимость одинокого, а холостой – просто завидовать чужому счастью. Какой напрашивается вывод? – Нужно учиться дружить семьями. Это наша ближайшая и важнейшая задача. Женатый человек должен принести в жертву то, что до брака было во многом смыслом его жизни. Это может быть и спорт, и походы, и рыбалка, и всевозможные друзья и компании.

Свою семейную жизнь надо по крупицам созидать и украшать. Каждый день полагая по маленькому кирпичику в это здание. Этот труд должны совершать оба супруга. И женщина должна тоже от многого отказаться, чтобы ее семейная жизнь стала счастливой. Здесь серьезной помехой часто является близкое присутствие любимой мамочки. Почему-то современным молодым замужним женщинам очень трудно выйти из-под зоркого контроля родной матери. Знаю много случаев распада семей именно по вине тещи. Правда, эти «тещеньки» в основном были в разводе и имели только одного ребенка – такую же, как и они, несчастную дочь. Родители детей, живущих в браке, должны и обязаны дать молодой семье свободу в решении всех вопросов, которые поставит перед ними сама жизнь. А молодым супругам не надо бояться ответственности в принятии решений, и вовсе не обязательно по каждому поводу звонить своей маме и спрашивать ее совета.

Наверное, каждый из нас был хотя бы раз в гостях в семье, откуда не хотелось уходить. Вот такой должна быть христианская семья: из которой не хочется уходить. С особым Христовым, Евангельским духом. Известно, что дух творит себе форму и атмосфера семьи и дома формирует и образовывает человека. Но атмосферу дома создает сам человек. Лучше всего это видно на детях. Они вырастают в полной зависимости от духа и климата семьи. Поэтому, когда встает вопрос: что же самое главное должны получить дети от родителей? – у меня ответ готов: счастливое детство.

Наши дети и внуки должны постоянно слышать, что семья – это величайшая ценность

Разговор о семейной жизни можно вести очень долго. И такие беседы нужны. Семья должна войти в наше сознание как величайшая ценность, которую нужно всеми силами хранить и беречь. А еще об этом должны постоянно слышать наши дети и внуки. И серьезный разговор про жизнь «по-взрослому» нужно начинать с детьми с самых ранних лет.

В наше время многими утрачена житейская мудрость, в том числе искусство жизни в браке. Люди часто делают непоправимые и недопустимые ошибки в своей жизни. И помочь им после этого уже нельзя. Остается только терпеть себя, сожалеть о разбитой грехом жизни, сквозь слезы улыбаться, видя благополучие и счастье других людей. Если плакать с плачущими у нас иногда всё-таки получается, то радоваться с радующимися, как призывает апостол Павел, может один из тысячи. Такова горькая правда нашей жизни. А ведь Господь хочет наполнить нашу жизнь именно светом и радостью и всё для этого сделал и продолжает делать. Бог не хочет, чтобы человек плакал, страдал и мучился. Но мы сами делаем свою жизнь такой безрадостной и серой. Давайте вместе искать путь к лучшему. Этот путь есть, и по нему прошли миллионы людей. Человек, у которого сложилась семейная жизнь, – подлинно счастливый.

Да, путь к семейному счастью лежит через подвиг жизни и труд над самим собой для блага самых дорогих человеку людей. Но каждый прожитый год в семье учит благодарить Бога за всё, даже за скорби и неудачи, за понесенные труды и потраченные силы. Хочется дальше жить в выбранном направлении, больше думая о ближних и их нуждах и меньше о себе и своем. А еще хочется помочь людям, если не делом, то хотя бы словом, пропитанным опытом и сочувствием к человеку. Ведь мы христиане, и этому нас учит Евангелие.

Поділитись:

Краяни будьте обережні!

Останнім часом періодично в наш край починають заїжджати і освоюватись «гості» які активно діють у нас та сіють свої плевели у душах наших краян. Одними із таких які починають активно діяти та займаються розповсюдженням свого вчення є послідовники «провидиці» Гарафіни Маковій, слід кортко знати про них та загрозу, що вони собою представляють.

Зазвичай послідовники «провидиці» не є агресивними, продають книги та росповсюджують газети «Економічно-благочестивий вісник» з намальованим сонечком. Книги зовнішньо схожі на християнські: зображення, малюнки, поклик до праведності, термінологія, тощо. Але для мало-обізнаних християн це становить приманку (всі знаємо де безкоштовний сир?) Тому, БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ! Не купуйте цих книг, газета також не вирішить Ваших проблем та не очистить від лих. Ігноруйте цих послідовників які називають себе “християнами” бо є рально загроза попасти в тенета диявола який діє через не зовсім здорову глуздом Гарафіну.

«Провидиця» є колишньою вчителькою української мови, літератури та народознавства.  Як можна зрозуміти з її книг, з 90-х років Маковій почала проводила індивідуальні прийоми. У 1995 р. вона засновує «Народознавчо-просвітницьке товариство «Факел»», та однойменне видавництво. Починається друк книжок та газети «Економічно-благочестивий вісник». З цього часу особисті прийоми припиняються. Як каже сама Маковій:  «тепер у неї інше завдання, пізнане вкладати в книжки». 2003 р., як вказує «провидиця»: «через Факел» гине її 18 – ти літня донька Марія («…я брала собі на голову, перебирала із людини її непрощену чорноту. Звичайна річ, що наповнювала тим і життя своїх рідних, Марії» – так описує Гарафіна причину загибелі своєї доньки ). Відтак товариство розпадається і утворюється нове – «Народознавчо-Просвітницький Центр «Факел пам’яті Марії». Таку ж назву переймає  й видавництво.
Гарафіна Петрівна та її послідовники позиціонують себе справжніми християнами. Щоправда чіткої конфесійної приналежності тут не вимагається. Так як «провидиця» мешкає на Буковині, то серед її адептів є православні, греко і навіть римо – католики.
Проте, якщо детально розглянути вчення Маковій, стає очевидним, що з православ’ям зокрема та й з християнством взагалі у вченні народознавці з Буковини дуже мало спільного.
На чому ж ґрунтуються такі категоричні висновки? Від православ’я, це вчення бере лише зовнішню обрядовість: відвідування храму, свічки, освячена вода, молебні, пости. Причому ставлення до церковних речей і таїнств носить швидше «магічний» характер. Наприклад для заспокоєння душі померлого, за вказівкою «провидиці» необхідно замовляти молебні саме у трьох церквах, при чому в записці має бути вписане лише одне ім’я померлого. А для лікування шизофренії, необхідно злити освячену воду набрану у трьох храмах в одну  «пляшечку», при чому не в банку, а обов’язково в «пляшечку». Бо як вказує Маковій: «Пляшка має форму дітородних каналів. Замість гріховності – святість зміщується туди». Статева тема досить нерідко знаходить відображення у Гарафіни Петрівни. Так для лікування хворої дитини,  батьки чомусь повинні прикладати освячену воду до своїх статевих органів. Причину ж народження дитини із «заячою губою», «провидиця» вбачає у використанні батьками контрацептивів у формі зайця («Дух цієї тваринки заполонив дітородну утробу і перейшов у дитя»). Подальше цитування таких моментів думається краще уникнути, бо інколи приведені у книзі листи та й відповіді самої народознавиці, носять не зовсім пристойний характер.
Зазвичай будь який постулат, чи аналіз ситуації Гарафіна Петрівна оголошує таким, який нібито отриманий напряму від Господа. І це її головна особливість (такий принцип дуже нагадує античних «провидців» – оракулів). Слова «почула на молитву…», «на молитву Господь показує…», «ставлю на молитву…» та інші в такому ж дусі, зустрічаються майже на кожній сторінці її текстів. Таким чином все що говорить Гарафіна мусить обов’язково сприйматись, як беззаперечна істина. Через це «провидиця» отримує абсолютну владу вершити долі людей (звичайно ж, нібито з вказівки  самого Господа): одних вона ще при житті визначає стати святими, іншим не дає можливості навіть на покаяння, бо нібито Господь «на молитву» сказав їй: «прожени сатану». «Ставленням на молитву», Маковій враз вирішує будь які питання: відміняє, або зараховує Церковні Таїнства, виправдовує убивцю власної дитини, як таку, що начебто була несвідомим знаряддям Божим і знищила народжене зло, або «діагностує» у дитини наявність негараздів через носіння одежі із зображенням слона. Бо начебто, коли людині загрожує смерть, «провидиці» з’являється ця тварина, причому з гробом на спині. Виявляється що «Для нас, християн, це знак подарунку від нечистої сили»! Забубонів і марновірств у Маковій чимало і більшість з низ є дріб’язковими та носять язичницько-народознавчий характер. В мережі можна знайти вказівку ще на наступні: не можна  класти різні продукти, воду або їжу на підлогу, де є дотик усяких ніг; не можна ставити фотографії на хресті покійника, що мусить бути лише дубовим; Гарафіна також і проти фотографії як такої, бо це начебто частина людини, дроблення її на шматки…; ялинка в новорічну ніч є… програмацією зла, деревом сумним; не можна дарувати діткам різних іграшкових звірів, птахів – відбитків того, що не має знаходити притулку в живому вигляді у християнській оселі… тобто слоник, собака, зайчик; не можна мати електричної праски; підлоги в хаті, лінолеуму, паркету, м’яких меблів та виробів із віскози; не можна одягати одяг своїх батьків, щоб… не повторювати їхньої долі; телефону, телефонних розмов; прального порошку… він нібито порушує енергетичний обмін людини; рубання дерев… «Дерева – це очі злі. У них завжди буває закутий недобрий дух, що відпрацьовує свою карму, тобто має перероджуватись із зла на добро…
Також дуже часто для пояснення людських негараздів «провидиця» вводить поняття родового  зла, яке нібито переходить на людину за порушення навіть незначних постанов, які введені Гарафіною. Саме введені,  бо все зі списку приведеного вище аж ніяк не заборонене Церквою. Церква вчить, що Бог є Любов, а не злий Деміург, який постійно вводить безліч нових вимог для виконання, й таким чином ніхто не може виконати абсолютно всі. Звісно окрім його єдиної достойної «пророчиці». Проте не можна сказати, що все про що говорить Маковій є помилковим навіть за формою. Нерідко вона навчає дотримуватись християнських та загальнолюдських моральних норм і принципів (саме в цьому криється причина, через яку прихильники вважають її православною). Та правильно подаючи форму, Маковій спотворює основне – суть. Наприклад усі  християни усвідомлюють, що не потрібно бездумно рубати дерева чи засмічувати струмки, але аж ніяк не через боязнь того, що в дереві «засіли» «недобрі духи», чи «руйнівні імпульси», а вода відповість хворобами. Таких моментів можна привести безліч і щодо церковних священнодій (досить дивним видається, щоб Всемогутній Бог, не може проникнути до могили померлого через…вінок штучних квітів!) і щодо навколишньої природи й навіть щодо зачісок (начебто підстригання й фарбування волосся призводить до втрати зв’язку з «космічним позитивом» а відсутність хустки «перепускає родове зло» – «Коли ми ігноруємо покровом, з Чаші позитиву, якою нагороджує Господь жінку під час одруження, опускаючи її жінці на маківку для живлення родини, живиться полююче за родиною зло»)
Не цурається Гарафіна Петрівна й астрологічних міркувань про закінчення ери Риб і вступання у права ери Водолія – «людей яким не властиве зло». Від неї можна почути про карму і «зв’язок з космічним позитивом», «позитив земної оболонки» й «злі зірки із Космосу» та ін. Варто нагадати, що св. Отці завжди з величезною   обережністю ставилися до різного роду чудес, а тим більше до безпосереднього спілкування з Господом та отримання від Нього вказівок, вбачаючи у цьому велику небезпеку духовної самоомани. Духовні дари вони отримували після десятиліть боротьби з власними пристрастями та гордістю, чого нажаль і не вистачає народознавці з Буковини.
Наведені вказівки, настанови, й пророцтва Гарафіни Маковій є лише незначною частиною від загальної кількості, але навіть їх цілком достатньо щоб повністю переконатися, що дане синкретичне вчення в ключових моментах повністю суперечить вченню Православної Церкви.
Тож, якщо коротко окреслити основні відхилення Маковій то отримаємо таку картину:
1) Духовна самоомана (прелєсть) – через «провіщення волі Господа» і відкриття  їй «таємниці гріха».
2) Магічне ставлення до церковних речей, обрядів і таїнств.
3) Вчення про родове зло, яке переходить на людину, та надзаслуги предків.
4) Віра в анімізм (одухотвореність всієї природи).
5) Безпідставний ригоризм у ряді питань.
6) Надання на пів язичницьким народним звичаєм визначального значення у житті людини.

Поділитись: