Архів категорії: Церква і суспільство

Про поминання покійних

Втіха у скорботі

Смерть – це завжди трагедія, вона завжди несподівана. Скорботний відхід з життя близьких людей. Скорбота наповнює серце, і тільки в сльозах і молитві ми можемо знайти розраду. Ми плачемо про розставання з милими серцю, тому що смерть – це не природний стан для людини, покликаної до вічного життя … І важливо пам’ятати, що ця розлука лише тимчасова, у Бога всі живі.

Однак подивіться безпристрасно на життя наше земне і розсудіть, що воно таке. Цар Соломон, наймудріший і найбагатший з царів свого часу в книзі Екклезіаста, говорив так: «Суєта суєт … суєта суєт, – все суєта! Я бачив усі справи, що чинились під сонцем, і ось, все – суєта і томління духу!» Людина перестала жити на цьому світі, і з цим закінчилися суєти мирські, праці, біди, смуток і страждання. Людина немов мандрівник, що дійшов до мети, немов випускник, вже здав всі іспити.

Мета нашого життя

Але яка ж мета нашого життя? Який же повинен бути результат? Що ми беремо з собою? Залишаються на землі багатства, положення в суспільстві, слава, – перед Богом ми повстаємо з тими скарбами, які зібрали на небесах.

Наше життя повинне бути таким, щоб ми завжди були готові скласти цей іспит, щоб серце наше було чисте перед Богом, щоб, ставши перед Ним, ми б не почули «істинно говорю вам: не знаю вас», але навпаки: «прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу». Для цього потрібно регулярно молитися, тому що молитва – це спілкування з Богом, потрібно регулярно очищати своє серце в Таїнстві Сповіді, потрібно регулярно причащатися Святих Христових Тайн, потрібно жити по-християнськи. Смерть грішників люта тому, що грішна людина всім своїм життям відкидає Бога, але зустріч ця неминуча.

Що ми можемо зробити для покійного?

Що ж можемо ми зробити для покійного, як можемо висловити свою любов? Дорогу труну, квіти, вінки, пам’ятник, застілля на поминках це – потрібно швидше нам самим, чим покійному. Наша молитва до Бога – це те, що пов’язує нас і покійного, це той маленький камінчик, який може переважити чашу терезів і вирішити долю людини у вічності. Наша і церковна молитва – ось те, що потрібно покійному.

Про поминання покійних

Поминання вдома

Читання псалтирі за упокій: щодня читається по одній кафизмі з Псалтирі з читанням по кожній «Славі» особливих заупокійних молитв.
Щоденна молитва за упокій. Поминання на ранкових і вечірніх молитвах.

Поминання в церкві

Сорокоуст за упокій (а також поминання на півроку, рік) – поминання покійного під час проскомідії.

Літія, Панахида – особливі служби про покійних, звичайно звершуються відразу після Літургії.

Поминання на кладовищі

Наша пам’ять про покійних – це прибрані могилки і наша молитва. Прийшовши на могилку можна проспівати «Зі святими упокой» і «Вічная пам’ять», потім прочитати молитву за упокій (є майже в будь-якому молитовнику), пом’янувши по іменах покійних можна поцілувати хрест на могилці. Можна залишати на могилі квіти, запалені свічки. Неприпустимо вживати на кладовищах алкоголь, курити, залишати на могилах горілку, сигарети, цукерки, різні продукти.

Дні особливого поминання покійних:

3-й день після смерті (відлік днів завжди починається з дня смерті) – звичайно день відспівування, по вченню Церкви, душа до 3-го дня знаходиться на землі. Чиста душа відвідує ті місця, де зазвичай творила добро, а душа людини, яка любила своє тіло, поневіряється біля труни або будинку. У третій день душа постає на поклоніння Богові.

9-й день – по вченню Церкви, після поклоніння Богові, до 9-го дня душі показується Рай. Слідом за тим душа знову підноситься на поклоніння Богові.

40-й день – по вченню Церкви до 40-го дня душі показується пекло. Після чого вона знову постає перед Богом, і відбувається індивідуальний суд над душею, що визначає місце її перебування до Страшного Суду. Цей день найбільш старанної молитви про померлого.

Річниці (смерті, народження, іменини) – поминання в ці дні є проявом нашої любові, яка не припиняється зі тілесною смертю.

Поминальна трапеза

У нашій традиції поминання покійного відбувається відразу після похорону. Поминки – це є молитви родичів і близьких людей за упокій померлого, щоб їх молитвами Господь помилував його/її і удостоїв Царства Небесного. Саме в цьому полягає основний сенс поминок – нагодувати бідних, хворих і т.д., тобто творіння милостині в пам’ять про померлого. Взагалі неприпустимо пити горілку на поминках – цим ображається пам’ять померлого. Пам’ятайте, хто покійних горілкою поминає, той покійним ще більше мук приготовляє.

Дні загально-церковного поминання покійних

Субота м’ясопусна – за вісім днів до початку Великого посту, напередодні седмиці про Страшний суд. Цю Вселенську батьківську суботу Церква присвячує поминанню всіх покійних від Адама до наших днів. Заупокійна служба в цей день називається так: «Пам’ять, що здійснюються всіх від віку спочилих православних християн, отців і братів наших».

Батьківські суботи – на 2-й, 3-й і 4-й тижнях Великого посту. У ці дні Церква спрямовує нас до сумлінних молитв про залишення «вільних і невільних гріхів вірою представившихся людей і вічне їхнє упокоєння зі святими».

Троїцька поминальна субота – напередодні дня Святої Трійці, на дев’ятий день після Вознесіння. Ця поминальна субота випереджає собою входження в піст, який починається через тиждень. Його називають Апостольським, або Петро – Павловським. Звичай поминання Святою Церквою покійних в день П’ятидесятниці сходить до апостольських часів. Вказівку ​​на це ми бачимо в словах св. ап. Петра, які він виголосив у цей великий день, звертаючись до іудеїв: «Бог воскресив Його, розiрвавши пута смерти» (Діян. 2,24). Тому Церква в Троїцьку батьківську суботу молиться про всіх покійних благочестивих християн. В одній з цих молитов говориться: «Упокой, Господи, душі рабів Твоїх, перш покійних батьків і братів наших, і інших родичів по плоті, і всіх своїх у вірі, про них же і пам’ять творимо нині».

В ці дні в храмах служаться особливі заупокійні богослужіння – парастас (гр. «клопотання» та панахиди (гр. «всенічна»). Крім цих загальноцерковних днів, Українська Православна Церква встановила ще деякі, а саме:

Радониця – пасхальне поминання покійних, буває на другому тижні після Великодня, у вівторок Фоминого тижня. Поминання покійних в цей день відбувається віруючими з тим благочестивим наміром, щоб після здійснення світлого семиденного торжества на честь Воскреслого з мертвих розділити велику радість Пасхи і з покійними.

Дмитрівська поминальна субота – день особливого поминання убитих воїнів, став днем ​​моління за всіх православних воїнів і воєначальників. Це поминання відбувається в суботу, що передує восьмому листопада – дня пам’яті великомученика Димитрія Солунського. Також, поминання покійних воїнів відбувається 9 травня.

На Заході України встановилась благочестива звичка, також молитовно поминати та відвідувати могили своїх близьких – 1 листопада.

Про поминання немовлят

Не дай Бог комусь з нас зіткнутися зі смертю дітей, але потрібно згадати і поминання младенців. Хрещених немовлят відспівують за особливим чином, як не маючих особистих гріхів.

Нехрещених дітей не відспівують і в церкві не поминають. Єдиної думки про їхню долю Церква не має, однак можна привести слова святителя Феофана Затворника: «А діти – всі ангели Божі є. Нехрещених, як і всіх поза вірою сущих, треба надавати Божому милосердю».

Якщо є небезпека смерті младенця, то потрібно докласти всіх зусиль, щоб похрестити його. Священик для хрещення може бути допущений навіть в реанімаційне відділення. Але хрестити «страху ради смертного» (тобто при небезпеці смерті) може будь-який православний християнин. Для цього потрібно тричі окропити немовля святою водою (або навіть простою водою) зі словами «Крещається раб(а) Божий(а) (ім’я) во ім’я Отця. Амінь. І Сина. Амінь. І Святого Духа. Амінь». Якщо немовлятко вижило, то потрібно в храмі доповнити таке Хрещення Таїнством Миропомазання.
Про поминання самогубців

Поминання самогубців в церкві не допускається. Однак церква не забороняє нам згадувати самогубців в наших домашніх молитвах. Оптинський старець Лев одному своєму духовному чаду по благословенню священика велів читати таку молитву: «Шукай, Господи, загиблу душу (ім’я), аще можливо, помилуй! Неізслідимі судьби Твої. Не постав мені в гріх молитви мої. Але нехай буде свята воля Твоя».

У разі, якщо є сумніви в тому, покінчила людина життя самогубством чи ні, пишеться прохання на ім’я правлячого архієрея. У разі якщо буде отримано письмове благословення на відспівування, покійного можна відспівувати і поминати в храмі.

Поділитись:

Про поминання покійних

Господь створив два взаємопов’язаних світи – світ невидимий і світ видимий, які розкололися внаслідок гріхопадіння. Разом з гріхом в видимий світ прийшли хвороби, тління та смерть.

Тема смерті актуальна абсолютно для кожного, тому, що хочеш чи не хочеш, вмирати все одно доведеться. З часів Адама і Єви, на жаль, смерть стала долею всіх людей. Господь сказав Адаму: «…бо порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3,19), маючи на увазі цим не тільки те, що людина піде тілом в землю, а й те, що людська душа йде в підземні безодні пекла. Можливість виходу з пекла збереглася лише для тих людей, які прийняли Святе Хрещення – стали членами Святої Православної Церкви. Господь може полегшити їх загробну участь, якщо Його Церква молиться за них.

За Уставам Вселенської Православної Церкви в певні дні року здійснюються особливі заупокійні богослужіння, Церква поминає всіх від віку покійних отців і братів по вірі, які сподобилися християнської кончини, також і тих, кого наздогнала раптова смерть, та не встиг бути наставленим в загробне життя молитвами Церкви. Це дні:

  1. Субота м’ясопусна – за вісім днів до початку Великого посту, напередодні седмиці про Страшний суд. Цю Вселенську батьківську суботу Церква присвячує поминанню всіх покійних від Адама до наших днів. Заупокійна служба в цей день називається так: «Пам’ять, що здійснюються всіх від віку спочилих православних християн, отців і братів наших».
  2. Батьківські суботи – на 2-й, 3-й і 4-й тижнях Великого посту. У ці дні Церква спрямовує нас до сумлінних молитв про залишення «вільних і невільних гріхів вірою представившихся людей і вічне їхнє упокоєння зі святими».
  3. Троїцька поминальна субота – напередодні дня Святої Трійці, на дев’ятий день після Вознесіння. Ця поминальна субота випереджає собою входження в піст, який починається через тиждень. Його називають Апостольським, або Петро – Павловським. Звичай поминання Святою Церквою покійних в день П’ятидесятниці сходить до апостольських часів. Вказівку ​​на це ми бачимо в словах св. ап. Петра, які він виголосив у цей великий день, звертаючись до іудеїв: «Бог воскресив Його, розiрвавши пута смерти» (Діян. 2,24). Тому Церква в Троїцьку батьківську суботу молиться про всіх покійних благочестивих християн. В одній з цих молитов говориться: «Упокой, Господи, душі рабів Твоїх, перш покійних батьків і братів наших, і інших родичів по плоті, і всіх своїх у вірі, про них же і пам’ять творимо нині».

В ці дні в храмах служаться особливі заупокійні богослужіння – парастас (гр. «клопотання» та панахиди (гр. «всенічна»). Крім цих загальноцерковних днів, Українська Православна Церква встановила ще деякі, а саме:

  1. Радониця – пасхальне поминання покійних, буває на другому тижні після Великодня, у вівторок Фоминого тижня. Поминання покійних в цей день відбувається віруючими з тим благочестивим наміром, щоб після здійснення світлого семиденного торжества на честь Воскреслого з мертвих розділити велику радість Пасхи і з покійними.
  2. Дмитрівська поминальна субота – день особливого поминання убитих воїнів, став днем ​​моління за всіх православних воїнів і воєначальників. Це поминання відбувається в суботу, що передує восьмому листопада – дня пам’яті великомученика Димитрія Солунського. Також, поминання покійних воїнів відбувається 9 травня.
  3. На Заході України встановилась благочестива звичка, також молитовно поминати та відвідувати могили своїх близьких – 1 листопада.
  4. Крім цих днів загальноцерковного поминання, кожен покійний православний християнин повинен щорічно поминатись в дні його народження, смерті, в день іменин. Дуже корисно в пам’ятні дні жертвувати на церкву, подавати милостиню бідним з проханням молитися про покійних. І звичайно ж важливо молитись самому.
  • Вічно жива душа покійного відчуває велику потребу в нашій постійній молитві, тому що сама вона не може творити добрих справ, якими була б в змозі умилостивити Бога. За великим рахунком, небіжчик не має потреби ні в гробі, ні в пам’ятнику – все це данина традиціям, нехай і благочестивим.
  • Молитва за покійних – це найбільше і головне, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у інший світ. «Постараємося, скільки можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробниць – нашими про них молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обітовані блага», – пише святитель Іоанн Златоуст. Ось чому домашня молитва за близьких, молитва на цвинтарі біля могили покійного – обов’язок кожного православного християнина. І звичайно ж особливу допомогу спочилим надає поминання в Церкві.
  • Перш ніж відвідати цвинтар, кому-небудь з родичів слід прийти в храм до початку служби, подати записку з ім’ям покійного для поминання в вівтарі (найкраще, якщо це буде поминання на проскомидії, коли за покійного виймуть з особливої ​​просфори часточку, а потім в знак обмивання його гріхів опустять в Чашу зі Святими Дарами).
  • Після літургії потрібно відслужити парастас (панахиду). Молитва буде дієвішою, якщо поминаючий в цей день сам причаститься Тіла і Крові Христової.

Церковна традиція говорить нам, що про покійних необхідно читати Псалтир. Устав про читання Псалтирі можна знайти в православних молитвословах.

На жаль, дуже часто в храм приходять люди і зі сльозами на очах запитують, чи можна пом’янути і подати записку за померлого нехрещеного родича. Цього робити не можна, оскільки ці люди під час життя не ввійшли в рятівну огорожу Церкви. За Уставом Церкви також не можна здійснювати православні обряди поховання і церковного поминання людей хрещених, але які відреклися та відійшли від віри, самогубців, тих, які за життя належали до Церкви з насмішкою або ворожнечею, захоплювалися східними містичними навчаннями, астрологією.

Іноді доводиться чути закиди, що Церква жорстоко підходить по відношенню до померлих нехрещених, а серед них зустрічаються дуже хороші і добрі люди. Так що ж заважало хорошим людям стати членами Церкви? Напевно, у кожного були причини, але в основі всього лежить невіра в Бога. І цю невіру душа забрала з собою в загробне життя, де вона вже нових якостей не набуває. Їх посмертну долю ми повинні надати Божому суду і цей суд не здасться нам необ’єктивним і несправедливим.

Але разом з тим Церква закликає до особистої, домашньої молитви за близьких, які померли нехрещеними, але тільки в домашній! І природно, що тому хто молиться потрібно самому бути хрещеним православним християнином і на молитву за нехрещеного родича взяти благословення у священика.

 Складено за матеріалами ієрея Даніїла (Сисоєва)

Поділитись:

АКТУАЛЬНО. Чи вважається вбивство на війні гріхом?

Редакція Священик онлайн отримала запитання, яке є надзвичайно актуальним в нашому сьогоденні. На привеликий жаль країна наша перебуває в стані війни і досить часто молоді воїни ставлять це питання місцевому священику перед тим як відправляються в зону бойових дій виконуючи свій військовий обов’язок перед державою. 

Ігор

Добрий день Отче чи вважається вбивство на війні гріхом?

Протоієрей Олександр Монич

Христос посеред нас! Гарно дякуємо за запитання. На нашу думку найкращим та найповнішим текстом відповіді на це питання буде відповідь покійного Митрополита Київського і всієї України, Блаженнішого Володимира (Сабадана).

Цитується в оригіналі за виданням: Владимир (Сабодан), Митрополит Киевский и всея Украины. Мысли разных лет (Из архива Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, Предстоятеля Украинской Православной Церкви) / Сост. и научный ред.: Александр (Драбинко), Митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский. Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира. – Изд.: «Laurus». – Киев, 2015. – С. 271-276.

ХРИСТИАНСКОЕ ОТНОШЕНИЕ К ВОЙНЕ

Война – аномалия

Вся ветхозаветная история показывает, что война не была изначальным и естественным явлением в жизни людей, а возникла как бедствие и зло, вызванные свободным уклонением человека от идеала, т. е. грехопадением.

«Чтоб уничтожились войны, для этого необходимо было подавить в человеке его дурное эгоистическое чувство и вместо него возбудить противоположное. Эту задачу и взяло на себя христианство, проповедующее, чтоб человек любил своего ближнего, как самого себя», потому что все мы чада одного Бога, все одинаково пали в лице своих прародителей и одинаково искуплены Спасителем.

Поскольку «война – одно из самых сильных свидетельств о глубокой испорченности человеческой природы, одно из величайших бедствий и казней на земле», поскольку «война – аномалия», то многие высказывались против какого-либо участия в войнах.

«Христиане первых веков избегали служить в войсках, считая убийство врага даже в открытой войне преступным (Василий Великий, Тертуллиан, Ориген, Лактанций). В IV в. христианство, ставшее государственной религией, изменило свое отношение к войне (оправдание войны блаженным Августином), признав возможность участия в ней при условии, что она имеет оборонительный характер. Такие войны считались справедливыми. В Средние века решение вопроса о справедливости войны предоставлялось совести ее участников. Запрещение активно участвовать в войне распространялось лишь на духовенство, но, при непрерывных войнах Средних веков, и это плохо соблюдалось.

Христианское учение дозволяет поднимать оружие против врага,

отличая убийство от убиения на поле битвы и полагая это отличие в неодинаковых состояниях воли воюющего и убивающего. При этом всегда разумеется, что убийца, совершая свое злодеяние, руководствуется исключительно порочными инстинктами и страстями. Воин же, если и убивает врага на войне, то, во-первых, исполняет этим только воинский долг, который повелевает оберегать всеми мерами, не щадя своей жизни, мир и спокойствие защищаемой им страны от нападающего врага; во-вторых, соблюдает заповедь любви к ближнему, полагая душу свою за живущих в этой стране.

Воинам, спрашивавшим Иоанна Крестителя: «Нам что делать?», он не воспретил оставаться в их звании и исполнять свои обязанности, а сказал только: «Никого не обижайте, не клевещите, и довольствуйтесь своим жалованьем» (Лк. 3,14). Сам Господь «не повелел капернаумскому сотнику оставить свою службу, равно как и не говорил ничего подобного и апостол Петр сотнику Корнилию». Таким образом, Слово Божие дает возможность сделать некоторые выводы относительно войны: «Нет власти не от Бога… Начальник… не напрасно носит меч: он Божий слуга, отмститель в наказание делающему злое» (Рим. 13, 1,4). Поставленные Богом представители власти носят меч с целью вразумлять злодеев, попирающих добро и справедливость. Такими злодеями могут быть как отдельные лица, так и целые общества, народы. Для восстановления попранной правды приходится волей-неволей воевать с ее нарушителями и таким образом, с одной стороны, наказывать их, а с другой – обеспечивать торжество правому делу.

«Война с христианской точки зрения есть средство к прекращению несправедливости и восстановлению требований справедливости. Она допустима для христианина только тогда, когда направлена на достижение этих целей, и только тогда, когда она именно является средством этого достижения. Таких взглядов на войну Церковь держалась искони».

В тяжкие времена Православная Церковь благословляла оружие поборников Божественной правды. Так, Новгородский святитель Спиридон благословил князя Александра Невского на битву с немцами (1242 г.). Преподобный Сергий Радонежский благословил Димитрия Донского на подвиг освобождения Руси от татарского ига. Православная Церковь в лице великого святителя и страдальца Ермогена благословила лучших своих сыновей на борьбу за спасение Руси в смутные 1611-1612 годы, когда ее терзали внешние и внутренние враги. Благословляя оружие для победы над врагами, Церковь в то же время молится о мире…

Войны могут исчезнуть на земле лишь тогда, когда будут уничтожены действительные причины вражды, коренящиеся в человеческом сердце. На перевоспитание людей и направлена вся духовная работа христианской религии.

Пока существует зло как источник вражды и разделения, народ на земле не перекует мечи на орала, чтобы не стать жертвой тех, кто руководим злой волей и склонен посягать на благополучие ближних. Поэтому в отдельных случаях, когда самое зло необходимо заставлять служить добру, оборонительная война должна быть признана законной. Православная Церковь не может не благословить самозащиту и даже защиту подвергшейся нападению стороны. В таком случае вынужденная война становится справедливой, делается единственным средством для восстановления поруганных прав, и участие в ней открывает христианину широкие возможности к приложению заповеди: «Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих» (Ин.15,13).

Война агрессивная, вызываемая низменными побуждениями властолюбия,

мести и наживы, осуждается христианством. Мы не находим прямых суждений о войне в Евангелии, потому что оно обращено не к обществу или государству, а к человеку, к его душе, совести, чувству и разуму. Тем не менее, «Евангелие учит любви, и каждому ясно, что оно против войны. Осуществление евангельских заветов может вести и ведет только к отрицанию войны и всякого насилия между людьми, ибо Христос заповедал любовь даже по отношению к врагам. «Вы слышали, что сказано: люби ближнего твоего и ненавидь врага твоего. А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас» (Мф. 5, 43-44)».

Без сомнения, старания вовлечь человечество в войну служат тому, кто «сначала согрешил»: «Дети Божии и дети диавола узнаются так: всякий, не делающий правды, не есть от Бога, равно и не любящий брата своего» (1 Ин. 3, 10). Ясно, что разжигание войны может быть делом лишь детей диавола, который «был человекоубийца от начала» (Ин. 8, 44); это дело Каина, «который был от лукавого и убил брата своего» (1 Ин. 3, 12).

Поділитись:

Навіщо батюшці канонічність

У сперечаннях між конфесіями в Україні особливе місце займає питання про канонічність та благодатність священства і таїнств. Є конфесії, які називають себе православними, у той час як інший православний світ з цим не згоден.

Українська Православна Церква ставить питання канонічності на чільне місце у будь-яких переговорних процесах з іншими конфесіями. Такі переговори мали місце у минулому, не виключено, що матимуть і в майбутньому. Якщо розкольницьке «духовенство» благодатне, то очевидно, що всі міжконфесійні суперечки знаходяться в юрисдикційній площині. Якщо ж не благодатне – у площині духовній. Тобто канонічна УПЦ – це Церква, а розкольники – це НЕ Церква, і будь-які переговори між ними мають проводитись передусім щодо питання, як розкольників приєднати до Церкви.

Українські конфесії, не визнані Вселенським Православ’ям, або замовчують питання канонічності та благодатності, або намагаються якось викрутитися за допомогою формули: «все у нас канонічно та дійсно, тільки не визнано… поки». Люди ж нецерковні, але які дивляться у бік Церкви, часто говорять (або думають) приблизно так: «та замучили ви вже з цією своєю канонічністю та неканонічністю!»

Дійсно, а чи потрібна взагалі ця славлена канонічність? І що це взагалі таке?

Якщо задатися питанням, навіщо людям Церква, можна зробити висновок, що ті, хто туди приходить, умовно поділяються на дві категорії: одним потрібен Бог, а іншим – «зробіть мені красиво». Красиво повінчатись, охрестити дитину, відспівати померлого… Словом, приходять за красивим обрядом.

Ось для тих, кому треба просто «зробити красиво», канонічність та благодатність неактуальні зовсім. Їм потрібна людина, що називає себе священиком, бажано з великою бородою, одягнена у священичі одежі та з хрестом на грудях. Такі люди є в будь-якій конфесії. Тут вже точно – вибирай на свій смак.

Для тих же, хто шукає Бога, вся ця зовнішня атрибутика відходить на другий план. Шукати Бога непросто, а знайшовши Його, дуже непросто жити з Ним. Майже завжди зустріч з Богом перевертає все життя людини, змушує її боротися з тим, чим вона ще вчора насолоджувалась та вважала головним у житті. Не даремно написано: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4, 12).

Набагато простіше прийти до храму, отримати естетичне, психологічне чи інше задоволення, задовольнити свої «релігійні потреби» і далі жити собі звичайним життям. Але знаходяться люди, для яких головне – все-таки Бог. Таким людям вкрай важливо, щоб вони спілкувалися з Богом у дійсних таїнствах: Сповіді, Причастя і т. д. Щоб вони були дійсно хрещені, вінчані, щоб їм були дійсно відпущені гріхи на сповіді. Щоб все це не було лише красивим театральним дійством. І ось тут істинність, благодатність, канонічність священика, через якого Бог подає людям ці таїнства, виходить на перший план.

Історія стосунків людини з Богом свідчить, що Бог встановив чин священства для того, щоб через них, цих конкретних людей і ніяких інших, подавати Божественну Благодать. Саме так було встановлено єврейське старозавітне священство. У власному розумінні поняття благодаті відноситься лише до християнської Церкви, проте й старозавітне священство можна назвати благодатним у тому загальному сенсі, що воно було справою безпосередньої Божественної допомоги людині у її прагненні до Бога і єднання з Ним.

Бог каже Мойсею: «А ти візьми до себе брата свого Аарона та синів його з ним, з-поміж Ізраїлевих синів, щоб він був священиком для Мене, Аарона, Надава, і Авігу, Елеазара та Ітамара, синів Ааронових» (Вих. 28, 1). Після цього протягом декількох глав книги Вихід Бог дає докладні інструкції про те, як влаштувати святилище, якими мають бути священні облачення, як правильно необхідно приносити жертву Богу. Потім Бог знову нагадує, що лише Аарон та його сини повинні бути священиками, і ніхто інший не може привласнювати собі це право: «І помажеш Аарона та синів його, та посвятиш їх на священнослуження Мені. А до синів Ізраїлевих будеш говорити, кажучи: це буде Мені миро святого помазання на ваші покоління; на людське тіло не буде воно лите, і за постановою про нього не буде робитися, як воно, святиня воно, воно буде святиня для вас! Кожен, хто сам робитиме масть, як воно, і хто дасть із нього на чужого, той буде витятий із народу свого» (Вих. 30, 30-33).

У тій же книзі Вихід міститься і ще одна важлива вказівка: гріх священика сам по собі не робить його безблагодатним. Йдеться про створення золотого теля: «І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із Єгипетського краю, ми не знаємо, що сталось йому. І сказав їм Аарон: Поздіймайте золоті сережки, що в ушах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших, і поприносьте до мене. І ввесь народ поздіймав з себе золоті сережки, що в їхніх ушах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!» (Вих. 32, 1-4). Гріх цей був настільки тяжкий, що Бог сказав Мойсею: «А тепер залиши Мене, і розпалиться гнів Мій на них, і Я винищу їх, а тебе зроблю великим народом» (Вих. 32, 10). Але, як відомо, народ був прощений, а Аарон продовжив нести свої священицькі обов’язки. Через свій вельми тяжкий гріх він не позбувся благодаті священства. А от самовільна узурпація священства закінчилась досить плачевно:

«І взяли Корей, син Іцгара, <…> і Датан, і Авірон, сини Еліявові, та Авнан, син Пелета, сини Рувимові, та й повстали проти Мойсея, а з ними двісті й п’ятдесят мужа Ізраїлевих синів, начальники громади, закликувані на збори, люди вельможні. І зібралися вони на Мойсея та на Аарона, та й сказали до них: Досить вам, бо вся громада усі вони святі, а серед них Господь! І чому ви несетеся понад зборами Господніми?  І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: Скажи до громади, говорячи: Відступіться зо всіх боків від місця мешкання Корея, Датана й Авірона! І встав Мойсей, і пішов до Датана та Авірона, і пішли за ним старші Ізраїлеві. І він промовляв до громади, говорячи: Відступіть від наметів тих несправедливих людей, і не доторкніться до всього, що їхнє, щоб і ви не загинули за всі їхні гріхи! І вони відступилися від місця мешкання Корея, Датана й Авірона зо всіх боків; <…> І сказав Мойсей: Оцим пізнаєте, що Господь послав мене зробити всі діла ці, що вони не з моєї вигадки.<…> І сталося, як скінчив він говорити всі ці слова, то розступилася та земля, що під ними! А земля відкрила свої уста, та й поглинула їх, і доми їхні, і кожну людину, що Кореєва, та ввесь їх маєток. І зійшли вони та все, що їхнє, живі до шеолу, і накрила їх земля, і вони погинули з-посеред збору! А ввесь Ізраїль, що був навколо них, повтікав на їхній крик, бо казали: Щоб земля не поглинула й нас! І вийшов огонь від Господа, та й поїв тих двісті й п’ятдесят чоловіка, що приносили кадило!» (Чис. 16, 1-3, 23-35).

При цьому Корей був левітом, сином Левія, нащадків якого Бог обрав на служіння Собі, але не в якості священиків, а, по-нашому, церковнослужителів. Йому Мойсей сказав: «слухайте ж, Левієві сини, чи вам мало, що Бог Ізраїлів відділив вас від Ізраїлевої громади, щоб наблизити вас до Себе, і щоб ви виконували службу Господньої скинії, і стояли перед громадою, щоб служити їй? І Він наблизив тебе та всіх братів твоїх, Левієвих синів, із тобою; а ти будеш домагатися ще й священства?» (Чис. 16, 8-10). Датан та Авірон не були нащадками Левія і, відповідно, не мали взагалі ніяких прав на служіння Богу. Вони це прекрасно усвідомлювали і тому, коли Мойсей покликав їх, щоб напоумити та відрадити від звершення святотатства, відмовилися прийти: «І послав Мойсей та Аарон закликати Датана й Авірона, синів Еліявових, та сказали вони: Не вийдемо!» (Чис. 16, 12).

Святий пророк Мойсей повів себе в цій ситуації дуже смиренно. Він показав, що не домагається честі священства, не тримається за нього та не вважає Корея, Датана й Авірона гіршими або нижчими від себе та Аарона. Він лише виконує волю Божу. І якщо воля ця є такою, що саме Аарону та нащадкам його слід бути священиками, то це має бути виконано неухильно. «І почув це Мойсей, та й упав на обличчя своє. І промовив він до Корея та до всієї громади його, говорячи: Уранці Господь дасть знати, хто Його та хто святий, щоб наблизити його до Себе; а кого вибере, того Він і наблизить до Себе. Зробіть ви оце: візьміть собі кадильниці, Корею та вся громадо твоя, і дайте в них огню та покладіть на них кадила перед Господнє лице взавтра. І станеться, той чоловік, що Господь його вибере, він святий» (Чис. 16, 4-7).

Запам’ятаймо це: спроба самовільно присвоїти собі священство призвела до страшної смерті цих бідних людей із затьмареним розумом. Запам’ятати це потрібно дуже міцно, бо саме це Господь повелів Мойсею після того, як земля поглинула нещасних святотатців: «І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: Скажи до Елеазара, сина священика Аарона, і нехай він позбирає ті кадильниці з-посеред погорілища, а огонь повикидає геть, бо вони освятилися, кадильниці тих грішників, їхньою смертю. І нехай і вони зроблять із них биті бляхи на покриття для жертівника, бо приносили їх перед Господнє лице, і вони освятилися. І будуть вони знаком для Ізраїлевих синів. І взяв священик Елеазар мідяні кадильниці, що приносили їх ті, що спалені, і перекували їх на покриття для жертівника, пам’ятка для Ізраїлевих синів, щоб чужий чоловік, хто не з Ааронового насіння, не наближався кадити кадило перед Господнім лицем, щоб не сталося з ними, як із Кореєм та з громадою його, як Господь говорив йому через Мойсея» (Чис. 16, 36-40).

Встановлення новозавітного священства також описується в Священному Писанні, і йому також властиві риси священства старозавітного: Бог обирає священиками конкретних людей, а спроби самовільно захопити цей дар закінчуються погано.

Спочатку Господь закликає до себе апостолів: «І Він вийшов на гору, і покликав, кого Сам хотів; вони ж приступили до Нього. І визначив Дванадцятьох, щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів. І визначив Він оцих Дванадцятьох: Симона, і дав йому ймення Петро, і Якова Зеведеєвого, і Івана, брата Якова, і дав їм імена Воанергес, цебто “сини громові”, і Андрія, і Пилипа, і Варфоломія, і Матвія, і Хому, і Якова Алфієвого, і Тадея, і Симона Кананіта та Юду Іскаріотського, що й видав Його» (Мк. 3, 13-19).

Під час Таємної Вечері Христос говорить апостолам, що їм належить священнодіяти Таїнство Святої Євхаристії. «Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене! По вечері так само ж і чашу, говорячи: Оця чаша Новий Заповіт у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 19-20). При цьому Євангеліє каже, що на Таємній вечері були присутні виключно 12 апостолів.

Після свого славного воскресіння Христос дає апостолам обіцянку про дарування їм Святого Духа: «Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ін. 20, 21-23). Перед вознесінням Господь благословляє апостолів і попереджає, щоб вони залишалися в Єрусалимі та очікували сходження Святого Духа: «І ось Я посилаю на вас обітницю Мого Отця; а ви позостаньтеся в місті, аж поки зодягнетесь силою з висоти. І Він вивів за місто їх аж до Віфанії; і, знявши руки Свої, поблагословив їх» (Лк. 24, 49-50).

І нарешті в день П’ятидесятниці 12 апостолів отримують всю повноту дарів Святого Духа, і саме з цією подією Церква Христова пов’язує своє народження. У подальшому книга Дій апостольських розповідає, що наділені благодаттю апостоли передавали її єпископам, пресвітерам та дияконам через молитву та покладання рук: «їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них» (Дії 6, 6).

У книзі Дій апостольських описаний вже новозавітний випадок самовільного присвоєння собі священичого достоїнства:

«І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими, так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них. Дехто ж із мандрівних ворожбитів юдейських зачали закликати Ім’я Господа Ісуса над тими, хто мав злих духів, проказуючи: Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує! Це ж робили якісь сім синів юдейського первосвященика Скеви. Відповів же злий дух і сказав їм: Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі? І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був, і, перемігши обох, подужав їх так, що втекли вони з дому нагі та поранені» (Дії 19, 11-16).

Це, у певному сенсі, найперший в історії християнства приклад неканонічності.

Зцілення хворих та недужих – справа дуже гарна, але все-таки земна, а є справи, які йдуть з цього життя у вічність. Візьмемо, приміром, відпущення гріхів. Чим сповідь у священика відрізняється від бесіди з психологом? І там, і там людина може розповісти про свої гріхи. І там, і там людина навіть може в них розкаятись. І там, і там людина може отримати психологічне (!) полегшення від того, що вона ці гріхи вимовила. Але відпущення гріхів психологом неможливе. Навіть якщо він буде одягнений у священичі одежі. Право «в’язати і розрішати» дано тільки істинним священикам Божим: «Тоді знову сказав їм (апостолам) Ісус: <…>Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ів. 20, 21-23).

Кожному з нас призначено стати перед судом Божим та дати відповідь про скоєне у цьому житті. Святий апостол Іоанн Богослов пише про це так: «І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга, то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми» (Об’явл. 20, 12). І от приходить на Страшний Суд людина, яка за життя ходила до психолога або до псевдосвященика, розповідала їм свої гріхи, отримувала моральне задоволення, і що вона бачить? А бачить вона, що всі її гріхи як були записані у «книгах розкритих», так і залишилися. Не психологу і не людині, що самовільно присвоїла собі священство, сказано: «Кому гріхи простите, простяться їм».

І про Причастя сказано: «І сказав їм Ісус: Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете Тіла Сина Людського й пити не будете Крови Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто Тіло Моє споживає та Кров Мою п’є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Ів. 6:53-54). Знову ж таки, священнодіяти таїнство Святої Євхаристії дано лише священикам Божим. Звершення Євхаристії «священиками», які не перебувають в лоні Христової Церкви, неможливе. Без благодаті Божої, що діє через істинного, а не удаваного священика чи єпископа, це буде лише блюзнірська театралізована вистава.

І єпископ, і пресвітер звершує священнодійство не сам по собі, нібито в силу якогось невід’ємного особистого обдарування, а від лиця всієї Церкви, від якої через ієрархію і подається віруючим благодать Духа Святого. Якщо ж Церква в особі собору єпископів або єпархіального архієрея накладає на єпископа або пресвітера заборону у священнослужінні, то Благодать Божа через нього вже не передається людям. Святитель Іоанн Золотоуст пояснює цю дію дуже красномовним чином: «Якщо б сталося руці відокремитися від тіла, дух, (витікаючий) з головного мозку, шукаючи продовження і не знайшовши його там, не зривається з тіла і не переходить на відняту руку, але, якщо не знайде її там, то й не подається їй» (Бесіда на Ефес., XI, 3). З цього розуміння дії Благодаті походить православне утвердження того, що таїнства, звершені забороненим кліриком, а найпаче виверженим з сану чи анафематствуваним, недійсні.

Намагання стверджувати, що немає жодної різниці в тому, до якої церкви ходити та до якого патріархату належати, абсолютно безпідставні. І справа тут не в патріархаті, справа в тому, що, як ми бачимо зі Священного Писання, спроби самовільно взяти на себе те, що дарує лише Бог, призводять до дуже плачевних наслідків.

І тому канонічність чи неканонічність – це дуже серйозне питання, до якого не можна ставитись поверхово. Не можна говорити, що, мовляв, і в неканонічних конфесіях такі самі священики, з такими самими бородами, в таких самих хрестах та облаченнях. Справа не в хрестах та не в облаченнях. Не можна кивати на священиків канонічної Церкви (УПЦ) та казати: «А чому це ви лише себе вважаєте канонічними, чим ви кращі?» Корей, Датан та Авірон теж говорили канонічним старозавітним священикам: «І чому ви несетеся понад зборами Господніми?» Про те, чим це закінчилося, сказано вище.

Українську Православну Церкву, її архієреїв та священиків часто звинувачують у зарозумілості та гордівливій думці про себе. Що, мовляв, вони тільки того й чекають, що «духовенство» невизнаних конфесій приповзе до них на колінах та слізно проситиме пробачення. Що немає у них ніякої любові до тих, хто перебуває в розколі, а є лише одне прагнення принизити їх та піднести себе. Це неправда.

Просто гріх розколу – це такий самий гріх, як і вбивство, перелюб, крадіжка. Будь-який гріх ставить між людиною та Богом перепону. Людина, що скоїла гріх, опиняється поза Церкви, яка є Тіло Христове. І кожен грішник потребує возз’єднання з Церквою. І отримує це возз’єднання не інакше, як покаявшись у своїх гріхах, сповідавшись та почувши над собою священицьку молитву: «Господи Боже спасіння рабів Твоїх <…> Сам і нині умилосердися над рабом Твоїм <…> Примири і з’єднай його зі святою Твоєю Церквою в Христі Ісусі Господі нашому». І далі священик творить над розкаяним дозвільну молитву.

Ось ця вказівка на те, що будь-який гріх відлучає людину від Церкви, означає, що не тільки розкольники перебувають поза Церквою, але й всі ті, хто вчиняє «гріх на смерть» (1 Ів. 5, 16). І це означає також, що для лікування розколу, як і будь-якого іншого гріха, необхідне покаяння та сповідь перед священиком Божим. Небажання нібито принижуватись перед священиком та виказувати себе нижчим від нього знайоме дуже багатьом (якщо не всім), хто відчуває необхідність покаятись, але кому ворог роду людського не дає цього зробити через помилковий сором. Але ж в тому й полягає духовна перемога, коли людина пересилює себе, пересилює свій сором та гординю – йде та кається. І в той момент, коли вона вивергає на сповіді гріх зі своєї душі, вона раптово усвідомлює, що сповідається не священикові, а Богу. Священик же «лише свідком є». І відходить така людина від сповіді прощеною та примиреною з Богом та Церквою.

Але чомусь при всій очевидності того, що шлях примирення людини з Богом лежить єдино через покаяння, що шлях цей заповіданий Господом Ісусом Христом, що ним ішли усі без винятку послідовники Христа і що немає ніякого іншого шляху, українські розкольники мислять інакше. Вони вважають, що шляхом переговорів з Константинопольським, Єрусалимським, можливо, Московським та іншими патріархатами, а також з Українською Православною Церквою, гріх розколу буде подолано. Що буде підписаний якийсь документ, який узаконить розкол та визнає його «канонічним діянням».

Але ж це все одно, як якщо б розпусник, вбивця та крадій говорили, що пройде час – і Церква визнає «канонічним діянням» блуд, вбивство та крадіжку! Що шляхом переговорів, а не покаяння можна возз’єднатися зі святою Христовою Церквою. Але Христос вести переговори не заповідав. Він говорив: «покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4, 17).

Так, «тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її» (Мф. 7, 14). Але крім цього є лише одна альтернатива: «просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять» (Мф. 7, 13).

Можна було б заперечити, що, мовляв, не розламується ж земля під неканонічними конфесіями та не поглинає їх живцем. Але згадується євангельський уривок: «Того часу прийшли були дехто, та й розповіли Йому про галілеян, що їхню кров Пилат змішав був із їхніми жертвами. Ісус же сказав їм у відповідь: Чи ви думаєте, що оці галілеяни, що так постраждали, грішніші були від усіх галілеян? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть?
Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так
» (Лк. 13, 1-5).

Не під усіма розкольниками розламується земля, і не на всіх падає башта Сілоамська, але страшні слова Господні: «коли не покаєтеся, то загинете всі так».

Намагання розкольників прикрити свою безблагодатність різними ідеями державної незалежності, політичної доцільності або національної ідентичності досить жалюгідні та безпідставні. До благодатності священства ці ідеї не мають жодного відношення. Факт залишається фактом: звершувачем таїнств Христових є Святий Дух. І лише через канонічного священика Він ці таїнства звершує. Нічого подібного у представників розкольницьких конфесій немає, хоча «зробити красиво» вони, звичайно, можуть.

Автор:  Андрій Власов

Поділитись:

Чи можна вважати вплив нечистої сили на людину через пороблення

Інна
Слава Ісусу Христу! Чи можна вважати вплив нечистої сили на людину через пороблення, порчі та одержимість з допусту Божого однаковими; чи можливо поробленя – це зовнішня одержимість (коли злий дух не вселяється в людину, а діє на нього зовні), а одержимість з допусту Божого – це внутрішня одержимість(коли злий дух вселяється в саму людину)? Дякую

Протоієрей Віктор Палош
Доброго дня! Такого феномену як пороблення не має для дітей та людей, що живуть у благодаті. Хрещення від цього захищає, як і сповідь з частим причастям. Вплив нечистого на людину нерозкаяну в смертних гріхах може бути з допуску Бога, як зовнішнім, так і внутрішнім. Яка різниця від чого, одержимості чи колдування – головне від цього захистись благодаттю.

 

Поділитись:

Скажіть будь-ласка, чи потрібно освячувати памятники?

Ірина

Слава Ісусу Христу! Скажіть будь-ласка, чи потрібно освячувати памятники? Одні кажуть, що спеціально отця запрошують, службу наймають на цвинтарі, інші, що достатньо й того, що на Великдень іде служба за загальне поминання і священики кроплять могили.

протоієрей Олександр Монич

Слава навіки Богу! Передусім дякуюємо за запитання! Щодо освячення надмогильних памятників, то Ви повиннні добре усвідомлювати, що будь-які речі, крім молитви є другорядними у справі спасіння душі людини, якої вже немає тут на землі. Ми живі ставимо памятники через те, що це є виявом нашої поваги до них. Не більше і не менше. За людину ми повинні безперестанно молитися. Це є головним для них і для нас. Власне тоді й відбувається спілкування з цією людиною, а не через надмогильну плиту чи то памятник. Якщо Ви вже замовили памятник, то звичайно краще його освятити окремо, закликавши для цього священнослужителя. Священик звершує окрему літію за померлим, після чого прочитавши молитву на освячення кропить памятник святою водою. Чому окремо потрібно це робити? Передусім з практичної сторони. На свята про Ви писали, священик має мало часу для цього. А, в окермий день і Вам буде приємніше довше помолитися за померлого і для священика це буде практичніше і краще.

 

Поділитись:

Як молитись за абортованих молодших брата чи сестру мою?

Неля

Доброго дня. Як молитись за абортованих молодших брата чи сестру мою?В які дні поминати?

Архімандрит Тихон

Доброго дня.
Молитися можна всі молитви вдома “о упокоении”, в будь-які дні.

 

 

Поділитись:

Хочемо похрестити дитинку і назвати її Аделіна

Олександр

Доброго вечора. Будь-ласка допоможіть ось в такому питанні хочемо похрестити дитинку і назвати її Аделіна, підскажіть будь-ласка чи є свята з таким іменем, або з подібним іменем. В РПЦ Німеччини є свята  Адельгейда Бургундская, императрица, преподобная (+ 999 год)., чи може Батюшка похрестити дитинку на честь цієї святої. Допоможіть розібратись в цьому питанні.

Архімандрит Тихон

Доброго дня Олександр.
Вам треба всі ці ньюанси вирішувати беспосередньо з священником, який буде хрестити дитину. Наречення і вибір імені, момент традиційний, у кожному регіоні свої традиції, тому такі питання вирішуются тільки на місці, а не заочно.

 

Поділитись:

Для мене є чужою сам принцип віри і тому я б хотіла офіційно завершити свої стосунки з церквою.

Ольга

Доброго дня, я б хотіла запитати, що необхідно для офіційного і повного відлучення від церкви. Я була хрещена в греко-католицькій церкві, але оскільки це було традиційно в дуже ранньому віці і без моєї згоди, то це не тільки порушує мої права як людини, але і викликає в мене огиду, як в людини з критичним і аналітичним складом розуму. Для мене є чужою сам принцип віри і тому я б хотіла офіційно завершити свої стосунки з церквою.
Дякую за відповідь.
Протоієрей Василій Юрина
По перше звертайтесь до греко-католиків бо ми православні. По друге чим Вам так Церква допекла?
Я чув цікавий випадок. Священник їхав в поїзді; до нього підійшов чоловік зі словами, що він атеіст. А що ви знаєте про Бога, спитав отець? Після відповіді чоловіка священник протяг йому свою праву руку зі словами – в такого бога і я не вірив би. А ви послухайте що я знаю про Бога. Після тих слів ця зустріч не стала для них двох останньою.
Так от і я би хотів спитати, що Ви знаєте про Бога, Церкву і чим вони Вас не влаштовують?

Поділитись:

На похороні роздавали кожній людині хліб і свічку. Що це означає?

Марія
Слава Ісусу Христу! На похороні роздавали кожній людині яка прийшла поспівчувати хліб і свічку , що з ними потрібно робити де використовувати хліб і де запалювати свічку і що це означає?

протоієрей Василій Юрина
Доброго вечора!
Традиція ділитись хлібом, або їдою не нова. Віддаючи щось від себе, або ділячись чимось ми проявляємо турботу про когось. А найперша турбота про хліб насущний. В Православній Церкві на балканах – Греція, Сербія, Болгарія і тепер є звичай при спомині когось за упокій на панихиду приносять хліб, який стоїть поруч ікон, в кінці панихиди при співі вічна память тримають хліб над тілом почившого, якщо це похорон або над столом де проходить панихида на знак єднання, поваги та любові до почившого. Цей хліб потім ділять перед початком поминальної трапези як святиню і споживають. Свічки роздають, аби при молитві при згадці про почилих їх запалювати чи при самій панихиді чи дома.

Поділитись: