Все записи автора Тарас Русин

Навіщо батюшці канонічність

У сперечаннях між конфесіями в Україні особливе місце займає питання про канонічність та благодатність священства і таїнств. Є конфесії, які називають себе православними, у той час як інший православний світ з цим не згоден.

Українська Православна Церква ставить питання канонічності на чільне місце у будь-яких переговорних процесах з іншими конфесіями. Такі переговори мали місце у минулому, не виключено, що матимуть і в майбутньому. Якщо розкольницьке «духовенство» благодатне, то очевидно, що всі міжконфесійні суперечки знаходяться в юрисдикційній площині. Якщо ж не благодатне – у площині духовній. Тобто канонічна УПЦ – це Церква, а розкольники – це НЕ Церква, і будь-які переговори між ними мають проводитись передусім щодо питання, як розкольників приєднати до Церкви.

Українські конфесії, не визнані Вселенським Православ’ям, або замовчують питання канонічності та благодатності, або намагаються якось викрутитися за допомогою формули: «все у нас канонічно та дійсно, тільки не визнано… поки». Люди ж нецерковні, але які дивляться у бік Церкви, часто говорять (або думають) приблизно так: «та замучили ви вже з цією своєю канонічністю та неканонічністю!»

Дійсно, а чи потрібна взагалі ця славлена канонічність? І що це взагалі таке?

Якщо задатися питанням, навіщо людям Церква, можна зробити висновок, що ті, хто туди приходить, умовно поділяються на дві категорії: одним потрібен Бог, а іншим – «зробіть мені красиво». Красиво повінчатись, охрестити дитину, відспівати померлого… Словом, приходять за красивим обрядом.

Ось для тих, кому треба просто «зробити красиво», канонічність та благодатність неактуальні зовсім. Їм потрібна людина, що називає себе священиком, бажано з великою бородою, одягнена у священичі одежі та з хрестом на грудях. Такі люди є в будь-якій конфесії. Тут вже точно – вибирай на свій смак.

Для тих же, хто шукає Бога, вся ця зовнішня атрибутика відходить на другий план. Шукати Бога непросто, а знайшовши Його, дуже непросто жити з Ним. Майже завжди зустріч з Богом перевертає все життя людини, змушує її боротися з тим, чим вона ще вчора насолоджувалась та вважала головним у житті. Не даремно написано: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4, 12).

Набагато простіше прийти до храму, отримати естетичне, психологічне чи інше задоволення, задовольнити свої «релігійні потреби» і далі жити собі звичайним життям. Але знаходяться люди, для яких головне – все-таки Бог. Таким людям вкрай важливо, щоб вони спілкувалися з Богом у дійсних таїнствах: Сповіді, Причастя і т. д. Щоб вони були дійсно хрещені, вінчані, щоб їм були дійсно відпущені гріхи на сповіді. Щоб все це не було лише красивим театральним дійством. І ось тут істинність, благодатність, канонічність священика, через якого Бог подає людям ці таїнства, виходить на перший план.

Історія стосунків людини з Богом свідчить, що Бог встановив чин священства для того, щоб через них, цих конкретних людей і ніяких інших, подавати Божественну Благодать. Саме так було встановлено єврейське старозавітне священство. У власному розумінні поняття благодаті відноситься лише до християнської Церкви, проте й старозавітне священство можна назвати благодатним у тому загальному сенсі, що воно було справою безпосередньої Божественної допомоги людині у її прагненні до Бога і єднання з Ним.

Бог каже Мойсею: «А ти візьми до себе брата свого Аарона та синів його з ним, з-поміж Ізраїлевих синів, щоб він був священиком для Мене, Аарона, Надава, і Авігу, Елеазара та Ітамара, синів Ааронових» (Вих. 28, 1). Після цього протягом декількох глав книги Вихід Бог дає докладні інструкції про те, як влаштувати святилище, якими мають бути священні облачення, як правильно необхідно приносити жертву Богу. Потім Бог знову нагадує, що лише Аарон та його сини повинні бути священиками, і ніхто інший не може привласнювати собі це право: «І помажеш Аарона та синів його, та посвятиш їх на священнослуження Мені. А до синів Ізраїлевих будеш говорити, кажучи: це буде Мені миро святого помазання на ваші покоління; на людське тіло не буде воно лите, і за постановою про нього не буде робитися, як воно, святиня воно, воно буде святиня для вас! Кожен, хто сам робитиме масть, як воно, і хто дасть із нього на чужого, той буде витятий із народу свого» (Вих. 30, 30-33).

У тій же книзі Вихід міститься і ще одна важлива вказівка: гріх священика сам по собі не робить його безблагодатним. Йдеться про створення золотого теля: «І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із Єгипетського краю, ми не знаємо, що сталось йому. І сказав їм Аарон: Поздіймайте золоті сережки, що в ушах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших, і поприносьте до мене. І ввесь народ поздіймав з себе золоті сережки, що в їхніх ушах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!» (Вих. 32, 1-4). Гріх цей був настільки тяжкий, що Бог сказав Мойсею: «А тепер залиши Мене, і розпалиться гнів Мій на них, і Я винищу їх, а тебе зроблю великим народом» (Вих. 32, 10). Але, як відомо, народ був прощений, а Аарон продовжив нести свої священицькі обов’язки. Через свій вельми тяжкий гріх він не позбувся благодаті священства. А от самовільна узурпація священства закінчилась досить плачевно:

«І взяли Корей, син Іцгара, <…> і Датан, і Авірон, сини Еліявові, та Авнан, син Пелета, сини Рувимові, та й повстали проти Мойсея, а з ними двісті й п’ятдесят мужа Ізраїлевих синів, начальники громади, закликувані на збори, люди вельможні. І зібралися вони на Мойсея та на Аарона, та й сказали до них: Досить вам, бо вся громада усі вони святі, а серед них Господь! І чому ви несетеся понад зборами Господніми?  І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: Скажи до громади, говорячи: Відступіться зо всіх боків від місця мешкання Корея, Датана й Авірона! І встав Мойсей, і пішов до Датана та Авірона, і пішли за ним старші Ізраїлеві. І він промовляв до громади, говорячи: Відступіть від наметів тих несправедливих людей, і не доторкніться до всього, що їхнє, щоб і ви не загинули за всі їхні гріхи! І вони відступилися від місця мешкання Корея, Датана й Авірона зо всіх боків; <…> І сказав Мойсей: Оцим пізнаєте, що Господь послав мене зробити всі діла ці, що вони не з моєї вигадки.<…> І сталося, як скінчив він говорити всі ці слова, то розступилася та земля, що під ними! А земля відкрила свої уста, та й поглинула їх, і доми їхні, і кожну людину, що Кореєва, та ввесь їх маєток. І зійшли вони та все, що їхнє, живі до шеолу, і накрила їх земля, і вони погинули з-посеред збору! А ввесь Ізраїль, що був навколо них, повтікав на їхній крик, бо казали: Щоб земля не поглинула й нас! І вийшов огонь від Господа, та й поїв тих двісті й п’ятдесят чоловіка, що приносили кадило!» (Чис. 16, 1-3, 23-35).

При цьому Корей був левітом, сином Левія, нащадків якого Бог обрав на служіння Собі, але не в якості священиків, а, по-нашому, церковнослужителів. Йому Мойсей сказав: «слухайте ж, Левієві сини, чи вам мало, що Бог Ізраїлів відділив вас від Ізраїлевої громади, щоб наблизити вас до Себе, і щоб ви виконували службу Господньої скинії, і стояли перед громадою, щоб служити їй? І Він наблизив тебе та всіх братів твоїх, Левієвих синів, із тобою; а ти будеш домагатися ще й священства?» (Чис. 16, 8-10). Датан та Авірон не були нащадками Левія і, відповідно, не мали взагалі ніяких прав на служіння Богу. Вони це прекрасно усвідомлювали і тому, коли Мойсей покликав їх, щоб напоумити та відрадити від звершення святотатства, відмовилися прийти: «І послав Мойсей та Аарон закликати Датана й Авірона, синів Еліявових, та сказали вони: Не вийдемо!» (Чис. 16, 12).

Святий пророк Мойсей повів себе в цій ситуації дуже смиренно. Він показав, що не домагається честі священства, не тримається за нього та не вважає Корея, Датана й Авірона гіршими або нижчими від себе та Аарона. Він лише виконує волю Божу. І якщо воля ця є такою, що саме Аарону та нащадкам його слід бути священиками, то це має бути виконано неухильно. «І почув це Мойсей, та й упав на обличчя своє. І промовив він до Корея та до всієї громади його, говорячи: Уранці Господь дасть знати, хто Його та хто святий, щоб наблизити його до Себе; а кого вибере, того Він і наблизить до Себе. Зробіть ви оце: візьміть собі кадильниці, Корею та вся громадо твоя, і дайте в них огню та покладіть на них кадила перед Господнє лице взавтра. І станеться, той чоловік, що Господь його вибере, він святий» (Чис. 16, 4-7).

Запам’ятаймо це: спроба самовільно присвоїти собі священство призвела до страшної смерті цих бідних людей із затьмареним розумом. Запам’ятати це потрібно дуже міцно, бо саме це Господь повелів Мойсею після того, як земля поглинула нещасних святотатців: «І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: Скажи до Елеазара, сина священика Аарона, і нехай він позбирає ті кадильниці з-посеред погорілища, а огонь повикидає геть, бо вони освятилися, кадильниці тих грішників, їхньою смертю. І нехай і вони зроблять із них биті бляхи на покриття для жертівника, бо приносили їх перед Господнє лице, і вони освятилися. І будуть вони знаком для Ізраїлевих синів. І взяв священик Елеазар мідяні кадильниці, що приносили їх ті, що спалені, і перекували їх на покриття для жертівника, пам’ятка для Ізраїлевих синів, щоб чужий чоловік, хто не з Ааронового насіння, не наближався кадити кадило перед Господнім лицем, щоб не сталося з ними, як із Кореєм та з громадою його, як Господь говорив йому через Мойсея» (Чис. 16, 36-40).

Встановлення новозавітного священства також описується в Священному Писанні, і йому також властиві риси священства старозавітного: Бог обирає священиками конкретних людей, а спроби самовільно захопити цей дар закінчуються погано.

Спочатку Господь закликає до себе апостолів: «І Він вийшов на гору, і покликав, кого Сам хотів; вони ж приступили до Нього. І визначив Дванадцятьох, щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів. І визначив Він оцих Дванадцятьох: Симона, і дав йому ймення Петро, і Якова Зеведеєвого, і Івана, брата Якова, і дав їм імена Воанергес, цебто “сини громові”, і Андрія, і Пилипа, і Варфоломія, і Матвія, і Хому, і Якова Алфієвого, і Тадея, і Симона Кананіта та Юду Іскаріотського, що й видав Його» (Мк. 3, 13-19).

Під час Таємної Вечері Христос говорить апостолам, що їм належить священнодіяти Таїнство Святої Євхаристії. «Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене! По вечері так само ж і чашу, говорячи: Оця чаша Новий Заповіт у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 19-20). При цьому Євангеліє каже, що на Таємній вечері були присутні виключно 12 апостолів.

Після свого славного воскресіння Христос дає апостолам обіцянку про дарування їм Святого Духа: «Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ін. 20, 21-23). Перед вознесінням Господь благословляє апостолів і попереджає, щоб вони залишалися в Єрусалимі та очікували сходження Святого Духа: «І ось Я посилаю на вас обітницю Мого Отця; а ви позостаньтеся в місті, аж поки зодягнетесь силою з висоти. І Він вивів за місто їх аж до Віфанії; і, знявши руки Свої, поблагословив їх» (Лк. 24, 49-50).

І нарешті в день П’ятидесятниці 12 апостолів отримують всю повноту дарів Святого Духа, і саме з цією подією Церква Христова пов’язує своє народження. У подальшому книга Дій апостольських розповідає, що наділені благодаттю апостоли передавали її єпископам, пресвітерам та дияконам через молитву та покладання рук: «їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них» (Дії 6, 6).

У книзі Дій апостольських описаний вже новозавітний випадок самовільного присвоєння собі священичого достоїнства:

«І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими, так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них. Дехто ж із мандрівних ворожбитів юдейських зачали закликати Ім’я Господа Ісуса над тими, хто мав злих духів, проказуючи: Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує! Це ж робили якісь сім синів юдейського первосвященика Скеви. Відповів же злий дух і сказав їм: Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі? І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був, і, перемігши обох, подужав їх так, що втекли вони з дому нагі та поранені» (Дії 19, 11-16).

Це, у певному сенсі, найперший в історії християнства приклад неканонічності.

Зцілення хворих та недужих – справа дуже гарна, але все-таки земна, а є справи, які йдуть з цього життя у вічність. Візьмемо, приміром, відпущення гріхів. Чим сповідь у священика відрізняється від бесіди з психологом? І там, і там людина може розповісти про свої гріхи. І там, і там людина навіть може в них розкаятись. І там, і там людина може отримати психологічне (!) полегшення від того, що вона ці гріхи вимовила. Але відпущення гріхів психологом неможливе. Навіть якщо він буде одягнений у священичі одежі. Право «в’язати і розрішати» дано тільки істинним священикам Божим: «Тоді знову сказав їм (апостолам) Ісус: <…>Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ів. 20, 21-23).

Кожному з нас призначено стати перед судом Божим та дати відповідь про скоєне у цьому житті. Святий апостол Іоанн Богослов пише про це так: «І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга, то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми» (Об’явл. 20, 12). І от приходить на Страшний Суд людина, яка за життя ходила до психолога або до псевдосвященика, розповідала їм свої гріхи, отримувала моральне задоволення, і що вона бачить? А бачить вона, що всі її гріхи як були записані у «книгах розкритих», так і залишилися. Не психологу і не людині, що самовільно присвоїла собі священство, сказано: «Кому гріхи простите, простяться їм».

І про Причастя сказано: «І сказав їм Ісус: Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете Тіла Сина Людського й пити не будете Крови Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто Тіло Моє споживає та Кров Мою п’є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Ів. 6:53-54). Знову ж таки, священнодіяти таїнство Святої Євхаристії дано лише священикам Божим. Звершення Євхаристії «священиками», які не перебувають в лоні Христової Церкви, неможливе. Без благодаті Божої, що діє через істинного, а не удаваного священика чи єпископа, це буде лише блюзнірська театралізована вистава.

І єпископ, і пресвітер звершує священнодійство не сам по собі, нібито в силу якогось невід’ємного особистого обдарування, а від лиця всієї Церкви, від якої через ієрархію і подається віруючим благодать Духа Святого. Якщо ж Церква в особі собору єпископів або єпархіального архієрея накладає на єпископа або пресвітера заборону у священнослужінні, то Благодать Божа через нього вже не передається людям. Святитель Іоанн Золотоуст пояснює цю дію дуже красномовним чином: «Якщо б сталося руці відокремитися від тіла, дух, (витікаючий) з головного мозку, шукаючи продовження і не знайшовши його там, не зривається з тіла і не переходить на відняту руку, але, якщо не знайде її там, то й не подається їй» (Бесіда на Ефес., XI, 3). З цього розуміння дії Благодаті походить православне утвердження того, що таїнства, звершені забороненим кліриком, а найпаче виверженим з сану чи анафематствуваним, недійсні.

Намагання стверджувати, що немає жодної різниці в тому, до якої церкви ходити та до якого патріархату належати, абсолютно безпідставні. І справа тут не в патріархаті, справа в тому, що, як ми бачимо зі Священного Писання, спроби самовільно взяти на себе те, що дарує лише Бог, призводять до дуже плачевних наслідків.

І тому канонічність чи неканонічність – це дуже серйозне питання, до якого не можна ставитись поверхово. Не можна говорити, що, мовляв, і в неканонічних конфесіях такі самі священики, з такими самими бородами, в таких самих хрестах та облаченнях. Справа не в хрестах та не в облаченнях. Не можна кивати на священиків канонічної Церкви (УПЦ) та казати: «А чому це ви лише себе вважаєте канонічними, чим ви кращі?» Корей, Датан та Авірон теж говорили канонічним старозавітним священикам: «І чому ви несетеся понад зборами Господніми?» Про те, чим це закінчилося, сказано вище.

Українську Православну Церкву, її архієреїв та священиків часто звинувачують у зарозумілості та гордівливій думці про себе. Що, мовляв, вони тільки того й чекають, що «духовенство» невизнаних конфесій приповзе до них на колінах та слізно проситиме пробачення. Що немає у них ніякої любові до тих, хто перебуває в розколі, а є лише одне прагнення принизити їх та піднести себе. Це неправда.

Просто гріх розколу – це такий самий гріх, як і вбивство, перелюб, крадіжка. Будь-який гріх ставить між людиною та Богом перепону. Людина, що скоїла гріх, опиняється поза Церкви, яка є Тіло Христове. І кожен грішник потребує возз’єднання з Церквою. І отримує це возз’єднання не інакше, як покаявшись у своїх гріхах, сповідавшись та почувши над собою священицьку молитву: «Господи Боже спасіння рабів Твоїх <…> Сам і нині умилосердися над рабом Твоїм <…> Примири і з’єднай його зі святою Твоєю Церквою в Христі Ісусі Господі нашому». І далі священик творить над розкаяним дозвільну молитву.

Ось ця вказівка на те, що будь-який гріх відлучає людину від Церкви, означає, що не тільки розкольники перебувають поза Церквою, але й всі ті, хто вчиняє «гріх на смерть» (1 Ів. 5, 16). І це означає також, що для лікування розколу, як і будь-якого іншого гріха, необхідне покаяння та сповідь перед священиком Божим. Небажання нібито принижуватись перед священиком та виказувати себе нижчим від нього знайоме дуже багатьом (якщо не всім), хто відчуває необхідність покаятись, але кому ворог роду людського не дає цього зробити через помилковий сором. Але ж в тому й полягає духовна перемога, коли людина пересилює себе, пересилює свій сором та гординю – йде та кається. І в той момент, коли вона вивергає на сповіді гріх зі своєї душі, вона раптово усвідомлює, що сповідається не священикові, а Богу. Священик же «лише свідком є». І відходить така людина від сповіді прощеною та примиреною з Богом та Церквою.

Але чомусь при всій очевидності того, що шлях примирення людини з Богом лежить єдино через покаяння, що шлях цей заповіданий Господом Ісусом Христом, що ним ішли усі без винятку послідовники Христа і що немає ніякого іншого шляху, українські розкольники мислять інакше. Вони вважають, що шляхом переговорів з Константинопольським, Єрусалимським, можливо, Московським та іншими патріархатами, а також з Українською Православною Церквою, гріх розколу буде подолано. Що буде підписаний якийсь документ, який узаконить розкол та визнає його «канонічним діянням».

Але ж це все одно, як якщо б розпусник, вбивця та крадій говорили, що пройде час – і Церква визнає «канонічним діянням» блуд, вбивство та крадіжку! Що шляхом переговорів, а не покаяння можна возз’єднатися зі святою Христовою Церквою. Але Христос вести переговори не заповідав. Він говорив: «покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4, 17).

Так, «тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її» (Мф. 7, 14). Але крім цього є лише одна альтернатива: «просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять» (Мф. 7, 13).

Можна було б заперечити, що, мовляв, не розламується ж земля під неканонічними конфесіями та не поглинає їх живцем. Але згадується євангельський уривок: «Того часу прийшли були дехто, та й розповіли Йому про галілеян, що їхню кров Пилат змішав був із їхніми жертвами. Ісус же сказав їм у відповідь: Чи ви думаєте, що оці галілеяни, що так постраждали, грішніші були від усіх галілеян? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть?
Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так
» (Лк. 13, 1-5).

Не під усіма розкольниками розламується земля, і не на всіх падає башта Сілоамська, але страшні слова Господні: «коли не покаєтеся, то загинете всі так».

Намагання розкольників прикрити свою безблагодатність різними ідеями державної незалежності, політичної доцільності або національної ідентичності досить жалюгідні та безпідставні. До благодатності священства ці ідеї не мають жодного відношення. Факт залишається фактом: звершувачем таїнств Христових є Святий Дух. І лише через канонічного священика Він ці таїнства звершує. Нічого подібного у представників розкольницьких конфесій немає, хоча «зробити красиво» вони, звичайно, можуть.

Автор:  Андрій Власов

Поділитись:

ЕКСКЛЮЗИВ. Устав сімейного життя за Святим Письмом

Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного (Ін. 13:34).

Любов (це жертва) довго терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iсти­нi; усе покриває, всьому йме вi­ру, всього сподiвається, все терпить. Любов нiколи не минає, хоч i пророцтва скiнчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне (1 Кор. 13:4-8).

Шлюб подібний союзу Христа з Церквою (Єф. 5:23-24), і Сам Христос освятив шлюб Своєю присутністю в Кані Галилейській  (Ін. 2:11).

Про шлюб у Святому Письмі: (1Кор.7:39, Мф.19:6, Рим.7:2, Мф.5:31-32, Єф.5:23-24, 1Кор.7:7,8,9,10,11,14,28,39-40, Рим.7:1,2,3,7,8,9, 1Фес.4:3-7…)

І створив Господь Бог з ребра, яке взяв у чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка. І сказав чоловік: ось, це кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї; вона буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка [свого]. Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї; і стануть [два] однією плоттю. (Бут.2:22-24).

Насолоджуйся життям із дружиною, яку любиш, у всі дні суєтного життя твого, і яку дав тобі Бог під сонцем на всі суєтні дні твої; тому що це — доля твоя у житті й у трудах твоїх, якими ти трудишся під сонцем (Еккл.9:9).

Хто знайде доброчесну дружину? Ціна її вища за перли; упевнене у ній серце чоловіка її, і він не залишиться без прибутку; вона відплачує йому добром, а не злом, в усі дні життя свого (Притч. 31:10-12).

Джерело твоє нехай буде благословенним; і утішайся дружиною юності твоєї, улюбленою ланню і прекрасною сарною:…нехай напувають тебе повсякчас, любов’ю її насолоджуйся постійно (Притч. 5:18-19).

Доброзвична дружина здобуває славу [чоловіку, а дружина, що ненавидить правду, є верх нечестя. Ліниві бувають убогі], а працелюбні, здобувають багатство (Притч. 11:16).

Доброчесна дружина — вінець для чоловіка свого; а ганебна — як гниль у кістках його (Притч. 12:4).

Що сонце, яке сходить на висотах Господніх, те краса доброї дружини в оздобленні дому її; що світильник, який сяє на святому свічнику, те краса лиця її у зрілому віці (Сир. 26:20-22).

Не залишай розумної і доброї дружини, бо достоїнство її коштовніше за золото (Сир. 7:21).

Також i ви, чоловiки, поводьтеся розсудливо з жiнками, як не­мічному сосуду, вiддаючи їм честь‚ як спiвспадкоємницям благодатного життя, щоб не було вам пере­шкод у молитвах (1Пет.3:7).

Але ж, щоб уникнути блудодiяння, кожний нехай має свою жiнку, i кожна жiнка нехай має свого чоловiка. Hехай чоло­вiк вiддає своїй жiнцi належну лю­бов; так само i жiнка своєму чоловiковi. Жiнка не володiє своїм тiлом, а чоловiк; також i чоло­вiк не володiє своїм тiлом, а жiн­ка. Hе ухиляйтеся один вiд одного, хiба за згодою, до часу, щоб перебувати в постi та молитвi, i знову будьте разом, щоб не споку­шав вас сатана нестриманістю вашою. (1Кор.7:2-5).

Жінка спа­­сеться через народження дiтей, якщо буде у вiрi й любовi та в святостi з цнотою (1Тим. 2:15).

І. ЧОЛОВІК: І. ДРУЖИНА (ЖІНКА):
1. Чоловік – чоловік (Бут. 1: 27-28) 1. Жінка – жінка (Бут. 1: 27-28)
2. Чоловік – є образ i слава Божа (1 Кор. 11:7) 2. Жiнка – є слава чоловiка (1 Кор. 11: 7)
3. Чоловік створений для слави Божої (Бут. 1:28) 3. Жiнка створена для чоловіка (1 Кор. 11:8-9)
4. Всякому чоловiковi голова Христос (1 Кор. 11:3) 4. Голова жiнцi — чоловiк (1 Кор. 11:3)
ІІ. ОБОВЯЗКИ ЧОЛОВІКА: ІІ. ОБОВЯЗКИ ДРУЖИНИ (ЖІНКИ):
1.  Залишити  батька свого і матір свою і пристанути до жінки своєї; і стати з нею однією плоттю (Бут. 2:24) 1. Любити чоловіка та дітей (Тит. 2:4)
2. Любити свою жінку як самого себе, як своє тіло (Єф. 5:29) 2. Коритися своєму чоловікові як Господу (Єф. 5:22-23)
3. Годувати і гріти жінку (Єф. 5:29) 3. Боятися (поважати) свого чоловіка (Єф. 5:33)
4. З жінкою поводитись розсудливо (1 Пет. 3:7) 4. Бути і вчитись мовчанню, покірності  (1 Пет. 3:7)
5. Надавати жінці честь (1 Пет. 3:7) 5. Піклуватися про красоту свого духа –  лагідності та смирення (1Пет. 3:3)
6. Надавати жінці належну (інтимну) прихильність  (1 Пет. 3:7) 6. Надавати чоловікові належну (інтимну) прихильність  (1 Пет. 3:7)
7. Передати своїй жінці повну владу над своїм тілом (1 Кор. 7:4) 7. Бути цнотливою, чистою, богобоязненою, соромязливою (1 Пет. 3:2-4)
8. Бути завжди тверезим, цнотливим, благоговійним, чесним, гостинним, здатним навчати, не п’яницею, не забiякою, не сварливим, не користолюбним, а тихим, миролюбним, не срiблолюбним, таким, що добре править домом своїм, дiтей тримає у слухняностi: з усякою чеснiстю (1 Тим. 3: 3-4) 8. Бути доброчестною і милосердною (Притч. 31)
9. Бути вірним жінці до смерті (Мф. 19:6) 9. Бути у всьому вірною чоловікові до смерті (1 Кор. 6:39)
10. Піклуватися про сімю (1 Тим. 5:8) 10. Піклуватиcя про влаштування дому (Притч. 14:1)
ІІІ. ЧОЛОВІКОВІ ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ: ІІІ.  ДРУЖИНІ (ЖІНЦІ) ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ:
1. Бажати жінки ближнього свого (Втор. 5:21) 1. Домагатися влади над чоловіком (1Тим. 2:12)
2. Дивитись на іншу жінку з жаданням (Мф. 5:28) 2. Вчити чоловіка (1 Тим. 2:12)
3. Розводитись з жінкою (Мф. 19:6) 3. Розводитись з чоловіком (1 Кор. 7:10)
4. Перелюб творити (зраджувати) (1Кор. 6:9,10) 4. Перелюб творити (зраджувати) (1Кор. 6:9,10)
5. Ухилятись від інтимних відносин зі своєю жінкою (1 Кор. 3:19) 5. Ухилятись від інтимних відносин зі своїм чоловіком (1 Кор. 3:19)
6. Бути суворим до своєї жінки (Кол. 3:19) 6. Бути сварливою (Притч. 21:9)
7. Бути нерозумною (Притч. 14:1)

Листівки для друку можна завантажити  листок 1листок 2

 

 

Поділитись:

Іоанн Хреститель – взірець богоугодного життя

Святий пророк Іоанн Хреститель (або Предтеча) – це останній і найвеличніший з плеяди юдейських пророків, котрі пророкували про пришестя у світ Спасителя.

Іоанн був єдиним сином одного із священиків Єрусалимського храму Захарії та святої праведної Єлисавети (саме вона, власне, і є небесною заступницею міста Кіровограда, всім відома історична назва котрого, Єлисаветград, походить від імені саме цієї праведниці Божої). Народження Іоанна було пов’язано із низкою надприродних, чудесних подій, котрі детально зображені в Євангелії від Луки (див. Лк. 1:5-25, 57-80). Але перш, ніж дослідити його життєвий шлях, необхідно пояснити значення тих титулів, із котрими асоціюється ім’я цього праведника Божого. Хрестителем св. Іоанн називається тому, що саме від його рук прийняв хрещення і тим самим розпочав своє суспільне служіння наш Господь і Спаситель Іісус Христос (див. Мв. 3:13-17). Як відомо з Євангелій, Іоанн був лише на півроку старшим за Іісуса з Назарету (див. Лук. 1:24-31), і тому його титул «Предтеча» означає ніщо інше, аніж те, що саме Іоанн був останнім із пророків, котрі пророкували про пришестя у світ Месії Христа, і саме він своїм полум’яним служінням безпосередньо готував ізраїльський народ до зустрічі із довгоочікуваним Месією. Пророком же св. Іоанн іменується тому, що він фактично передрікав своїм сучасникам скоре пришестя у світ Спасителя, котре мало статись вже у найближчій час. Але не тільки тому.

Справа у тому, що у свідомості багатьох людей пророк – це той, хто щось передрікає. Але це не завжди так. Пророче служіння дуже часто полягає не у передбаченні майбутніх подій, як думає більшість людей, а у викриванні людських гріхів, у напоумленні народу, котрий заблукав та відійшов від Божих заповідей, а також у сповіщенні своїм сучасникам волі Божої у той історичний момент, коли це є необхідним, без будь-яких передбачень. Пророк – це той, хто у повний голос, із усвідомленням свого релігійного обов’язку і моральної правоти, незважаючи на обличчя та обставини, говорить гірку правду своєму народу та, як ми побачимо згодом на прикладі св. Іоанна Хрестителя, навіть можновладцям.

Саме у цьому переважно і полягало пророче служіння св. Іоанна Хрестителя. Адже він жорстко і безкомпромісно закликав представників ізраїльського народу до покаяння у найглибшому сенсі цього слова: до зречення від самовпевненості та гордині, до переоцінки свого морального стану та рішучої зміни фундаментальних рушійних сил свого буття, до болючого, але вкрай необхідного на той час радикального переосмислення своїх відносин із Творцем.

Відомий юдейський історик Йосиф Флавій (І ст. після Р. Х.) в одній зі своїх праць пише про те, що «народ, захоплений вченням Іоанна, стікався до нього у величезній кількості», а також про те, що духовний авторитет цієї людини Божої був таким всеосяжним, що навіть глухі до чиїхось проповідей фарисеї не могли не підкоритись його заклику і не піти в пустелю, аби почути голос справжнього Божого пророка.

Ось які заклики чули від Іоанна представники ізраїльського народу: «Породження єхидни! Хто навчив вас втікати від майбутнього гніву? Принесіть же достойний плід покаяння і не думайте говорити в собі: «отець у нас Авраам», адже кажу вам, що Бог може із цих каменів створити дітей Аврааму. Вже й сокира лежить біля кореня дерев: усіляке дерево, що не приносить доброго плода, зрубають і кидають у полум’я» (Мв. 3:7-10). Отже ми бачимо, що юдеї замість праведного життя у відповідності до Божих заповідей вибрали шлях гордої самовпевненості, презирства та зверхності, котрі базувалася на їхньому походженні від Авраама, великого Божого праведника давнини. Але своїми грізними умовляннями Іоанн Хреститель доносить і до них, і до нас думку про те, що навіть найпочесніше походження не знімає з людини особистої відповідальності за власне життя. І ці заклики св. Іоанна Предтечі є актуальними у будь-які часи і для будь-яких народів. Ніхто й ніколи не повинен прикриватись досягненнями своїх видатних попередників, адже ніякі, хай навіть напрочуд великі подвиги славних пращурів ніколи не зможуть зняти з людей відповідальності за те, наскільки активно та віддано вони втілюють Євангеліє у своєму повсякденному житті, або ж нехтують Ним. У своїй відомій роботі «Син Людський» протоієрей Олександр Мень зазначає: «Підкреслюючи важливість етичних норм Закону, Хреститель тим самим слідував традиції давніх пророків. Мало говорячи про ритуали, він ставив на перше місце моральний обов’язок людини».

Характерною рисою Іоанна у часи його тривалого життя в пустелі був суворий аскетизм на межі людських можливостей. В Євангелії від Матвія сказано про те що «Іоанн мав одежу з верблюжого волосся і пояс шкіряний на поясі своєму, а їжею для нього були акриди і дикий мед» (Мв. 3:4). Акриди – це невеличкі комахи (на кшталт сарани). Навіть за мірками Ближнього Сходу того часу це була вкрай скудна їжа, і цей факт ще раз підкреслює той надзвичайний ступінь самозречення та постування, котрий був властивий св. Іоанну Хрестителю.

Також із цього епізоду ми бачимо, що зовнішній вигляд Іоанна Хрестителя важко назвати привабливим. Він мав грубу, і непривабливу зовнішність, але, не дивлячись на це, люди попри все тягнулися до нього аби почути сповнений надприродної сили голос, що сповіщав про рішучі зміни, котрі стрімко наближались.

О. Олександр Мень пише про те, що до Іоанна «натовпом йшли люди з найближчих міст і сіл. Йшли книжники і солдати, чиновники і селяни. Враження від промов і самої зовнішності пророка було надзвичайним. Він казав про Суд над світом, і, здавалось, усе навколо Іоанна дихало передчуттям близькості великих подій».

При всьому очевидному особистому аскетизмі, як ми вже побачили, св. Іоанн Хреститель був також надзвичайно вимогливим і до оточуючих його людей. І що є найважливішим, він мав на це повне моральне право, на відміну від багатьох сучасних релігійних діячів, котрі навчившись проголошувати натхнені полум’яні проповіді про непорочне життя у Христі, але котрі при цьому не роблять нічого аби показати приклад праведності та через це стати справжнім взірцем для оточуючих людей.

Іоанна не можна було звинуватити у лицемірстві, адже йому була непритаманною будь-яка фальш. Одним словом, він просто був справжнім. Він щиро вірив у те, що проповідував, і, що є найголовнішим, він вів життя, відповідне до того, що він проповідував, і чого вимагав від інших людей. І саме в цьому полягає його справжня велич.

Св. Іоанну Предтечі була властивою також така важлива чеснота як справжнє смирення. Порівнюючи себе із Христом Спасителем, Іоанн говорив: «Я недостойний розв’язати ремінь на Його взутті» (Ін. 1:27). Коли ж Іоанн цілковито усвідомив, що він вже виконав свою роль, завершив своє пророче служіння, і коли він зрозумів, що тепер акцент зміщується на Самого Месію, на Христа, то Іоанн сказав: «Йому треба зростати, а мені – умалятись» (Ін. 3:30). Тобто св. Іоанн Хреститель зумів смиренно, без нарікань, вчасно відійти в сторону, віддалитись у тінь, дати дорогу Месії, і звільнити простір для проповіді Іісуса Христа.

Закінчилось життя св. Іоанна Хрестителя трагічно. Підкоряючись своєму великому пророчому покликанню, та будучи вірним до кінця своїм високим духовним ідеалам та моральним принципам, св. Іоанн Хреститель пішов на відкритий конфлікт із тим, хто й доклав свою руку до того, аби святий пророк закінчив своє життя мученицькою смертю.

Викривальна проповідь св. Іоанна Хрестителя та його заклики до покаяння стосувались не тільки простих людей, але навіть, як прийнято казати, сильних світу цього. З Євангелія від Марка (див. Мк. 6:17-29) відомо, що св. Іоанн Предтеча викривав самого правителя Галілеї Ірода Антипу, котрий мав незаконний зв’язок із жінкою свого брата Пилипа. І у результаті саме за ці викриття Іоанн поплатився своїм життям.

Сьогодні, нажаль, духовні лідери дуже рідко демонструють подібну принциповість та непорушність у своєму стоянні в істині. Стихії світу цього захоплюють усіх без винятку та не завжди дозволяють духовним особам давати моральну оцінку діям представників світських установ та органів влади. Але саме це у свій час зробив св. Іоанн Хреститель, коли не став мовчати, бачачи абсолютну аморальність дій Ірода. Саме це зробив уже в IV ст. його тезка, свт. Іоанн Златоуст, котрий відкрито викрив імператрицю Євдоксію у жорстокості, за що фактично й був фізично знищений. Саме це зробив і свт. Амвросій Медіоланський, котрий відлучив візантійського імператора Феодосія від Святого Причастя за те, що той напередодні придушив народне повстання за допомогою сили, та пролив кров неповинних людей. Всі ці видатні особистості, і св. Іоанн Хреститель, і вищезгадані отці Церкви, були справжніми релігійними лідерами і духовними вождями свого народу, і саме на них усім нам треба орієнтуватись у своєму житті.

Нам сьогодні важко уявити, яким надзвичайним ударом стала страта Іоанна Хрестителя для його учнів. Цю трагічну смерть можна цілком порівняти з Розп’яттям Христа. Але якщо апостолів та учнів Христа на третій день після трагічних Голгофських подій чекала радісна звістка про Воскресіння їхнього Вчителя, то послідовники св. Іоанна Хрестителя розділилися на дві групи: одні занурились у розпач та відчай, інші ж примкнули до кола учнів Іісуса з Назарету.

Життя та пророче служіння св. Іоанна Хрестителя можна порівняти із ранковою зорею, котра передувала появі справжнього Сонця правди, Месії і Господа Іісуса Христа. Життя останнього з юдейських пророків було сповнене і справжнім духовним натхненням, і рішучим викриттям людських недоліків, і очевидною Божою присутністю, і напруженими хвилинами трагічної самотності та відлюдності, і служінням власному народу, і максимально можливим для смертної людини втіленням у своєму житті заповідей Божих. Іншими словами, життя св. Іоанна Предтечі є безпрецедентним та неповторним прикладом майстерного поєднання усамітнено-споглядального і соціально-спрямованої форм служіння Богу і людям.

Св. Іоанн Хреститель лишався незмінним та непохитним у своїх переконаннях за будь-якої погоди: і коли віяли приємні, освіжаючі вітри людського схвалення, і коли буря гніву від Ірода прогриміла над його головою.

І кожний, хто через вдумливе та зосереджене читання Євангелія докладно ознайомився із видатним життям і служінням цього Божого посланця, не зможе не погодитись зі словами Господа Іісуса Христа, Котрий, знаючи справжнє достоїнство кожної людини, засвідчив неабияку духовну велич св. Іоанна Хрестителя наступними словами: «Із народжених жінками немає жодного більшого, аніж Іоанн Хреститель» (Лк. 7:28).

Поділитись:

До свята пророка Іллі

Пророк Ілля – не просто один з найбільш шанованих святих, як в Православній, так і в Католицькій церквах. Пророк Ілля – один з найвідоміших людей в історії людства. Його шанують не тільки в християнстві і іудаїзмі, а й в пізніх протестантських сектах і ісламі, а сліди його образу присутні навіть в язичницьких віруваннях.

 

  • Невідоме ім’я пророка Іллі. Ми нічого не знаємо про походження пророка Іллі, про його родовід, і навіть його ім’я, можливо, не є власною назвою. «Елійаху» давньоєврейською мовою означає «Яхве – мій Бог». Існує думка, що це ім’я пророк взяв собі під час протистояння з жрецями ваала.
  • Проповідник Єдиного Бога. Сучасником Іллі цар Ізраїлю був Ахав і його дружина Ієзавель були ідолопоклонниками: вони приносили жертви язичницькому божеству ваалу (Ієзавель походила з фінікійців, що поклонялися йому, і сама була жрицею) і схиляли до цього народ. Ілля відкрито викривав царя і царицю, здобувши тим самим ненависть останньої. В покарання за завзятість царя в ідолопоклонстві, Господь посилає на країну спеку. Три роки не було з неба ні дощу, ні роси. Засуха припинилася тільки після осоромлення жерців ваала та молитви Іллі. Сталося це за таких обставин. Ілля зібрав на горі Карміл народ Ізраїлю і жерців ваала і запропонував скласти два жертовника – Богу і ваалу – і принести на них жертви, але не підпалювати її. Якщо ваал спалить свою жертву вогнем з неба, то він і є істинний Бог. Якщо Господь – істинний Бог Він. Ваал, зрозуміло, своєї жертви «не прийняв». Бог же попалив не тільки жертву, але і дрова, кам’яний жертовник і навіть рів з водою, який за наказом Іллі оточував жертовник. Народ Ізраїлю покаявся і прославив Бога, а Ілля власноруч убив всіх жерців ваала як тих, хто спокушав людей. Після цього він почав благати Господа про дощ, і Господь зглянувся на його молитву.
  • Живий на небі. Відповідно до Священного Передання, в історії людства є всього три людини, взятих на небо живими: апостол Іоанн, Енох та Ілля. Причому якщо про Еноха можливі різні тлумачення (в 5 главі книги Буття про його відхід із земного життя сказано туманно: «і не стало його, тому що Бог узяв його»), а про Іоанна ми знаємо тільки з Передання. То про пророка Іллю конкретно сказано в Біблії: «з’явилася колісниця вогненна і коні вогненні, і розлучили їх обох, і понісся Ілля у вихорі на небо» (4Цар.2:11).
  • Ілля – предтеча Христа. Згідно з церковним переказом, заснованому на пророцтві Малахії: «Ось, Я пошлю до вас Іллю пророка перед настанням дня Господнього, великого і страшного» (Мал.4:5), пророк Ілля стане предтечею другого пришестя Христа на землю і буде убитий за проповідь Христа, повторивши тим самим долю Іоанна Хрестителя, який прийшов «в дусі та силі Іллі» в якості Предтечі Спасителя («Ісус сказав їм у відповідь: так, Ілля прийде раніш і все приготує; але кажу вам, що Ілля вже прийшов, і його не впізнали, і зробили з ним, як хотіли. Так і Син Людський має постраждати від них» (Мф.17:11-12), – говорить Христос). Про те, що Ілля є одним з провісників Христа, свідчать його чудеса. Під час посухи, що послідувала за гріхи царя Ахава і народу Ізраїлю, він оселився в будинку вдови із Сарепти Сидонської, язичниці за походженням – подібно до того, як Христос прийшов до помираючому народу Ізраїлю, але, будучи відкинутим, був прийнятий язичниками. У хаті вдови Ілля воскресив її єдиного сина, який помер від хвороби – як Христос буде воскрешати мертвих в земній історії Свого життя. Ще одне диво в будинку вдови – поки в ньому знаходився пророк, не вичерпувалося масло в глечику і не закінчувалося борошно – передбачає чудо про умноження хлібів і риб, якими Господь нагодовував слухаючих Його.
  • Ілля – співрозмовник Христа. Про те, що Ілля – найбільший з пророків, Євангеліє свідчить тим фактом, що лише він і Мойсей удостоїлися бесіди з Христом під час Його Преображення на Фаворі. Є різні пояснення, чому саме цих двох пророків обирає для бесіди Христос. По-перше, Ілля, як і Мойсей, мав досвід безпосереднього спілкування з Богом: Мойсей отримав від Бога закон, а також спілкувався з Всевишнім настільки близько, наскільки можливо для людини – бачив «задня Бога» (Вих.33). Ілля ж стояв лицем до лиця перед Богом по Його заклику, «закрив лице своє милотю своєю» (3Цар.19,13). Святитель Іоанн Златоуст викладає іншу думку: «один померший та інший, ще не випробував смерті», постали перед Христом для того, щоб показати, що Він «має владу над життям і смертю, володарює над небом і землею».
  • Ілля в іудаїзмі. Переказ про пророка Еліяху як предтечу Машиаха (Месія) існувало в древньому, ще дохристиянському іудаїзмі, зберігається воно і зараз. Більш того: вважається, що Ілля не просто повернеться на землю перед приходом Месії, але і помаже Його на царство (оскільки іншої вказівки, крім як безпосередньо Богом через пророка на легітимного царя після багатовікової перерви в династіях бути не може). Іудейська традиція також стверджує, що Еліяху відвідує будинок кожної сім’ї, яка зустрічає Песах (спогад про вихід з Єгипту) – тому під час ритуальної пасхальної трапези на столі залишають келих для пророка.
  • Ілля в ісламі. Пророка Іллю в ісламській традиції звуть ім’ям Ільяс. Його життєпис коротко повторює біблійну біографію пророка: вчив поклонятися Єдиному Богу, покарав за поклоніння ідолу ваалу. Деякі тлумачі Корану і ісламські богослови вважають, що Ідріс (Енох), Хідр (пророк – учитель Мойсея, також безсмертний; в Біблії аналога немає) – інші імена Ільяса. Есхатологічного сенсу, який вкладається в фігуру Іллі в християнстві і іудаїзмі, в ісламі немає (есхатологія – наука про кінець світу). Але віра в те, що він узятий на небо живим, є і в ісламі – вважається, що він подорожує по світу разом з Хідром. У більш пізній ісламській літературі і легендах Ільяс взагалі стає напів-людиною, напів-ангелом.
  • Ілля в фольклорі. Завдяки тому, що за пророцтвом Іллі протягом трьох років були укладені небеса і по його молитві на землю пролився дощ, Ілля часто асоціюється з дохристиянськими небесними божествами. Не останню роль в цих асоціаціях зіграв образ возносящого на небеса пророка – на вогненній колісниці.Уже в християнську епоху, в п’ятому столітті поет Седуліус з ім’ям Іллі пов’язував грецького бога сонця – Геліоса – тим більше, що обидва ці імена дуже близькі за звучанням (ім’я «Ілля» в грецькій транскрипції звучить як «Еліас»). У слов’янській традиції на фігуру Іллі-Пророка були перенесені деякі функції язичницького бога-громовержця Перуна. А народ комі і зовсім ввів Іллю в пантеон своїх богів: Ілля-пророк вважається помічником одного з божеств-деміургів. Його атрибути – кресало і кремінь, якими він висікає грім і блискавку.
  • Шанування пророка Іллі на православній Русі. Шанування пророка Іллі на Русі було поширене ще до її Хрещення князем Володимиром. Перший храм, побудований в Києві під час правління князя Ігоря, був присвячений пророку Іллі. Свята рівноапостольна княгиня Ольга після свого хрещення побудувала храм, також присвячений пророку Іллі, в своєму рідному селі Вибути (Псковщина).
  • Чий покровитель пророк Ілія? Воїни в блакитних беретах відзначають своє свято широко, а ті з них, хто сповідують себе православними, не без гордості згадують, що в цей же день Церква згадує пророка Іллю. Тому останнім часом пророка Іллю все частіше називають покровителем повітряно-десантних військ. Немає нічого поганого в такому календарному символізмі, тим більше, що багато чудес пророка були по-старозавітньому войовничими. Важливо разом з тим не забувати головного: пророк Ілля – покровитель вірних Господу, бо сам був вірний Йому всупереч всім обставинам, він же – наставник заблукалих, бо своїми чудесами напоумив заблудший народ, він же – зразок цнотливого життя, бо жив в чистоті, не перебуваючи у шлюбі.
Поділитись:

ПОЯСНЕННЯ ЛІТУРГІЇ

Місіонерський відділ Мукачівської єпархії Української Православної Церкви на честь Блаженнішого Митрополита Володимира презентує Вашій увазі листівку – Пояснення Божественної Літургії.

ПОЯСНЕННЯ БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ

В наш світ, у якому так багато зла і несправедливості, дві тисячі років тому Бог явився у людському образі. Він воплотився, щоб врятувати нас від зла, від самотності, від смерті. Коли після Його хресної смерті, Його учні збиралися разом, Він, Воскреснувши з мертвих, приходив до них. Він і є з нами, особливо можна відчути це, коли ми збираємося разом на Літургію: «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф.18.20)

«Во воспоминаніє Господа і Бога…»

Божественна Літургія (грец. «спільне діло») – це головне з спільних богослужінь, під час якого здійснюється головне Таїнство Церкви – Таїнство Причастя або Євхаристія (грец. «Подяка»), бо, беручи участь в цьому Таїнстві, християни приносять подяку Богові за спасіння та прожите життя, за всі радощі і скорботи.

Першу Літургію звершив Господь наш Ісус Христос в Сіонській світлиці і кожна Літургія є таємничим продовженням цієї події. Віруючі збираються в храм для того, щоб разом «єдиними устами і єдиним серцем» прославити Бога і причаститися Святих Христових Таїн.

У Літургії можна виділити три частини:

  • Проскомидія (грец. пροσκομιδή – «принесення», «підношення»), під час якої приготовлюється вино і хліб (просфори) для Євхаристії і поминаються душі християн живих і померших, за яких священик виймає частинки з просфор. Проте, поминаються тільки православні християни, не відлучені від Церковного спілкування смертними гріхами.
  • Просфора своїм походженням уходить у давні часи. У перші століття християнства віруючі самі приносили з собою хліб, вино, єлей (тобто оливкову олію), віск для свічок – все, що потрібно для здійснення Богослужіння. Це приношення (на грецькій «просфора»), або пожертвування, приймали диякони; імена тих хто приносили вносили в особливий список, який з молитвою проголошували під час освячення Дарів. З цих добровільних приношень (просфор) відділялася частина хліба і вина для преложення в Тіло і Кров Христову. З воску виготовлялися свічки, а інші приношення, над якими також виголошувалися молитви, роздавали віруючим. З часом просфорою стали називати тільки хліб, який вживається для здійснення Літургії. Згодом стали замість звичайного хліба спеціально випікати просфори в церкві. Наприкінці Літургії причасникам разом з теплотою роздають антидор – маленькі частини просфори, з якої на Проскомидії був вийнятий Святий Агнець. Грецьке слово «антидор» походить від слів «анти» – замість і «дирон» – дар, тобто точний переклад цього слова – «замість дару». Просфору або частинку просфори можна отримати після Літургії які роздаються в храмах.

Проскомидія звершується священнослужителями у Вівтарі, в храмі зазвичай в цей час читається особливе молитовне послідування – Часи.

  • Богослужбові Часи – це спеціальний чин молитов, який читається в храмі в визначений час. Це досить короткий чин, читання і слухання якого не займає більше п’ятнадцяти, двадцяти хвилин. Під час читання Часів Третього і Шостого ми покликані згадувати про суд над Христом у Пилата, знущання і побиття Спасителя, про те, як Спаситель був введений на Голгофу, як Він був розп’ятий, і темрява стала по цілій землі (Лк. 23.44).

Перед початком Літургії священик звершує кадіння Вівтаря, церковнослужителів і тих хто молиться в храмі. Вірники відповідають поклоном. Кадильний дим – символізує Святого Духа. Він наповнює храм Божою благодаттю, і освячуючи віруючих.

Літургія оглашенних

  • На цій частині Літургії можуть бути присутніми оглашенні, тобто ті люди, які готуються до прийняття Святого Хрещення і отримують настановлення у християнській вірі.

Літургія починається виголошенням священика, прославляючого Святу Трійцю: «Благословенно царство Отца і Сина і Святаго Духа, нині і присно і во віки віков».  Славослів’я – вища форма молитви, в якій людина ніби забуває самого себе і спрямовує всі сили своєї душі до хваління, прославлення Творця.

Почувши виголошене священиком початкове благословення, церковне зібрання приєднується до прославлення Царства Божого співом «Амінь», що означає «Істинно так».

Диякон (священик) виголошує мирну ектенію (грец. εκτενὴς – «протяжне моління»), закликаючи всіх християн в мирі з Богом і ближніми звершувати молитву про спасіння душ, світу, Церкви, храму, про тих, хто молиться, про священнослужителів, церковнослужителів, про Батьківщину, владу, воїнство, про всіх віруючих, про родючість землі, про тих які подорожують, страждають, про полонених, про позбавлення від скорботи тощо.

Хор співає три антифони: «Благослови, душе моя, Господа…» (102 псалом), «Хвали, душе моя, Господа…» (145 псалом), «Во Царствії Твоєм помяни нас, Господи… » (9 головних євангельських заповідей, які Христос дав під час так званої Нагорної проповіді). Кожен антифон відділяється один від іншого малими ектеніями «Паки і паки…» (тобто «Знову і знову»). Мала ектенія представляє собою скорочення мирної ектенії.

Перший антифон закликає віруючих до внутрішнього сердечного прославлення Бога, по слову святого апостола Павла, як й заповідав християнам серцем вірувати в правду, а устами сповідувати Бога для спасіння. У другому антифоні християни призиваються сповідувати Бога не тільки устами, але і всім своїм життям.

Другий антифон закінчується співом гімну Ісусу Христу «Єдинородний Сине і Слове Божий…», в якому ми не тільки просимо Христа врятувати нас, але і розкриваємо вчення про Нього, як про Бога, Який втілився від Діви Марії для спасіння нас.

Під час співу третього антифону – Заповідей блаженств, відбувається Малий Вхід з Євангелієм, який символізує вихід Христа Спасителя на проповідь.

Свічконосець зі свічкою, йдучи перед  дияконом, означає світло Новозавітної благодаті. Євангеліє, яке несе диякон, означає Христа Спасителя, священики являють образ святих апостолів. У Царських вратах диякон робить Євангелієм знак хреста і входить у Вівтар. Цим символізується, що через хресні страждання Спасителя всім віруючим відчиняється вхід в Царство Небесне. Возглас «Премудрость, прості» – це заклик до віруючих слухати премудрість Божу, стоячи благоговійно, просто.

Далі співаються тропарі свята і Трисвяте, під час яких священик у Вівтарі стає на Горньому місці, обличчям до народу.  Це означає спасіння  Христом Спасителем всього роду людського і сходження Його в Царство Небесне до Бога Отця.

Читання книги Апостол нагадує нам про проповідь святих апостолів. До уважного читання Апостолу віруючі готуються возгласом: «Вонмем» («Будьмо уважні!») Читання Євангелія – ​​ проповідь Самого Христа. У деяких храмах після читання Євангелія священик вимовляє проповідь, у деяких пізніше.

Після Євангелія (проповіді) виголошується сугуба ектенія за здоров’я і спасіння всіх віруючих, а також заупокійна ектенія, на якій поминаються усопші православні християни. Далі слідують ектенії за оглашенних (іноді скорочуються).

ЛІТУРГІЯ ВІРНИХ

  • Після того як оглашенні залишають храм починається Літургія вірних. Це вже та частина Літургії, на якій повинні бути присутніми тільки вірні чада Церкви. На Літургії вірних відбувається власне Євхаристія і Причастя Святих Христових Таїн.

Під час співу Херувимської пісні відбувається Великий вхід зі Святими Дарами. Він означає вихід Господа на хресні страждання.

Свічконосець що йде перед Святими Дарами, знаменує вогонь молитви. Святі Дари символізують Господа, несущого Свій Хрест на Голгофу. Згідно Євангелія, в цей час сонце покрилося темрявою, земля затряслася, відкрилися гроби, сила бісівська повергнута в пекло.

Після поминання церковної ієрархії і всіх православних християн, священик ставить Святі Дари на Престол, що означає положення Господа у  гроб. Закриття Царських врат – знак того, що душа Спасителя після Його розп’яття на хресті зійшла до аду, щоб вивести звідти всіх старозавітних праведників. Закриття завіси – образ каменю приваленого іудеями до гробу Господнього.

Під час благальної ектенії ми просимо у Господа земні і небесні милості.

За ектенією відкривається завіса Царських врат, що означає Воскресіння Христа Спасителя. Народ співає Символ віри, який є сповідуванням нашої християнської православної віри. В Символі віри містяться всі основні віроучительні положення (догмати) викладені в коротких, але точних словах. Символ віри зобов’язаний знати
і розуміти кожен православний християнин.

Після закінчення співу Символу віри диякон урочисто і голосно виголошує: «Станем добрі, станем со страхом, вонмем…», тобто стоячи зі страхом і благоговінням будемо уважні до того, що відбувається.

Починається подячний Євхаристичний канон – це найважливіша частина Літургії, коли хліб і вино, приготовані на Проскомидії, стають істинним Тілом і істинною Кров’ю Христовою. В цей час всі християни стають учасниками Тайної Вечері Христової.

Хор повільно і тихо співає «Тебе поєм. Тебе благословим, Тебі благодарим, Господи, і молимтися, Боже наш…» Священик з піднятими руками молиться про зіслання Святого Духа. Відбувається зішестя Святого Духа, Який освячує Святі Дари. З цього моменту на Престолі в Святих Тайнах під виглядом і образом хліба і вина цілком присутній Сам Христос Бог.

Під час співу молитви «Достойно єсть», яка прославляє Божу Матір, поминаються імена всіх живих і покійних близьких і родичів.

Ектенія прохальна «Вся святия помянувше…», супроводжується особливими проханнями. Вона духовно налаштовує кожного учасника Літургії до причастя Святих Христових Таїн і молиться про те, щоб Бог прийняв нашу жертву, дарував нам благодать Святого Духа і дозволив прийняти цей Дар неосужденно.

Після ектенії всенародно співається молитва «Отче наш». Цю молитву кожен християнин повинен не тільки знати напам’ять, а й розуміти про що йдеться в ній.

Священик у Вівтарі, підносячи Святий Агнець, виголошує «Святая святим». Це виголошення означає, що Святі Тайни призначені для тих християн, котрі прагнуть до духовної досконалості і ревнують про Богоугодження і справі преображення і спасіння своєї душі.

Причастя – є Таїнство, у якому віруючі споживають (причащаються) Самого Тіла і Крові Господа і Бога нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і в життя вічне. Сам Господь  сказав: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі» (Ін.6.53). Для віруючих факт дійсності преложення хліба і вина, принесених на Літургію, в Тіло і Кров Христову безсумнівний.

  • Щоб Причастя служило на освячення і спасіння душі, необхідно вести християнське життя і не мати смертних гріхів.

«Нехай же випробовує себе людина, i так нехай їсть вiд хлiба цього i п’є вiд чашi цiєї. Бо хто їсть i п’є недос­тойно, той їсть i п’є на осудження собi, не думаючи про Тiло Господнє. Через це багато з вас не­мiч­них i недужих i чимало вмирає» (1Кор. 11.28-30).

Святитель Микола Кавасіла роз’яснює: «Благодать освячує нас через Дари, якщо знайде нас здатними до освячення; якщо ж зустріне нас неприготованими, то і не принесе ніякої користі, і заподіє незліченну шкоду».

Після Причастя, вийняті з просфор на Проскомидії частки занурюються в святу Чашу зі словами: «Омий, Господи, гріхи тих, що тут поминалися, Кров’ю Твоєю Чесною, молитвами святих Твоїх» і Господь омиває Своєю Кров’ю гріхи тих, хто був пом’янутий на Проскомидії.

Священик, тримаючи в руках Святі Дари, виголошує в Царських вратах «Всегда, нині і присно, і во віки віков» і відносить Дари на Жертовник. Ми згадуємо Вознесіння Господа Ісуса Христа в Небесне Царство, Його повсякчасне перебування з віруючими на землі в Таїнствах Церкви і Його Друге славне Пришестя: «Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1.11).

Наприкінці Літургії диякон (священик) виголошує подячну ектенію «Прості приїмше…»

Після відпусту Літургії, на якому поминаються Пресвята Богородиця і святі дня, всі підходять до цілування Хреста.

Читать далее ПОЯСНЕННЯ ЛІТУРГІЇ

Поділитись:

Краяни будьте обережні!

Останнім часом періодично в наш край починають заїжджати і освоюватись «гості» які активно діють у нас та сіють свої плевели у душах наших краян. Одними із таких які починають активно діяти та займаються розповсюдженням свого вчення є послідовники «провидиці» Гарафіни Маковій, слід кортко знати про них та загрозу, що вони собою представляють.

Зазвичай послідовники «провидиці» не є агресивними, продають книги та росповсюджують газети «Економічно-благочестивий вісник» з намальованим сонечком. Книги зовнішньо схожі на християнські: зображення, малюнки, поклик до праведності, термінологія, тощо. Але для мало-обізнаних християн це становить приманку (всі знаємо де безкоштовний сир?) Тому, БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ! Не купуйте цих книг, газета також не вирішить Ваших проблем та не очистить від лих. Ігноруйте цих послідовників які називають себе “християнами” бо є рально загроза попасти в тенета диявола який діє через не зовсім здорову глуздом Гарафіну.

«Провидиця» є колишньою вчителькою української мови, літератури та народознавства.  Як можна зрозуміти з її книг, з 90-х років Маковій почала проводила індивідуальні прийоми. У 1995 р. вона засновує «Народознавчо-просвітницьке товариство «Факел»», та однойменне видавництво. Починається друк книжок та газети «Економічно-благочестивий вісник». З цього часу особисті прийоми припиняються. Як каже сама Маковій:  «тепер у неї інше завдання, пізнане вкладати в книжки». 2003 р., як вказує «провидиця»: «через Факел» гине її 18 – ти літня донька Марія («…я брала собі на голову, перебирала із людини її непрощену чорноту. Звичайна річ, що наповнювала тим і життя своїх рідних, Марії» – так описує Гарафіна причину загибелі своєї доньки ). Відтак товариство розпадається і утворюється нове – «Народознавчо-Просвітницький Центр «Факел пам’яті Марії». Таку ж назву переймає  й видавництво.
Гарафіна Петрівна та її послідовники позиціонують себе справжніми християнами. Щоправда чіткої конфесійної приналежності тут не вимагається. Так як «провидиця» мешкає на Буковині, то серед її адептів є православні, греко і навіть римо – католики.
Проте, якщо детально розглянути вчення Маковій, стає очевидним, що з православ’ям зокрема та й з християнством взагалі у вченні народознавці з Буковини дуже мало спільного.
На чому ж ґрунтуються такі категоричні висновки? Від православ’я, це вчення бере лише зовнішню обрядовість: відвідування храму, свічки, освячена вода, молебні, пости. Причому ставлення до церковних речей і таїнств носить швидше «магічний» характер. Наприклад для заспокоєння душі померлого, за вказівкою «провидиці» необхідно замовляти молебні саме у трьох церквах, при чому в записці має бути вписане лише одне ім’я померлого. А для лікування шизофренії, необхідно злити освячену воду набрану у трьох храмах в одну  «пляшечку», при чому не в банку, а обов’язково в «пляшечку». Бо як вказує Маковій: «Пляшка має форму дітородних каналів. Замість гріховності – святість зміщується туди». Статева тема досить нерідко знаходить відображення у Гарафіни Петрівни. Так для лікування хворої дитини,  батьки чомусь повинні прикладати освячену воду до своїх статевих органів. Причину ж народження дитини із «заячою губою», «провидиця» вбачає у використанні батьками контрацептивів у формі зайця («Дух цієї тваринки заполонив дітородну утробу і перейшов у дитя»). Подальше цитування таких моментів думається краще уникнути, бо інколи приведені у книзі листи та й відповіді самої народознавиці, носять не зовсім пристойний характер.
Зазвичай будь який постулат, чи аналіз ситуації Гарафіна Петрівна оголошує таким, який нібито отриманий напряму від Господа. І це її головна особливість (такий принцип дуже нагадує античних «провидців» – оракулів). Слова «почула на молитву…», «на молитву Господь показує…», «ставлю на молитву…» та інші в такому ж дусі, зустрічаються майже на кожній сторінці її текстів. Таким чином все що говорить Гарафіна мусить обов’язково сприйматись, як беззаперечна істина. Через це «провидиця» отримує абсолютну владу вершити долі людей (звичайно ж, нібито з вказівки  самого Господа): одних вона ще при житті визначає стати святими, іншим не дає можливості навіть на покаяння, бо нібито Господь «на молитву» сказав їй: «прожени сатану». «Ставленням на молитву», Маковій враз вирішує будь які питання: відміняє, або зараховує Церковні Таїнства, виправдовує убивцю власної дитини, як таку, що начебто була несвідомим знаряддям Божим і знищила народжене зло, або «діагностує» у дитини наявність негараздів через носіння одежі із зображенням слона. Бо начебто, коли людині загрожує смерть, «провидиці» з’являється ця тварина, причому з гробом на спині. Виявляється що «Для нас, християн, це знак подарунку від нечистої сили»! Забубонів і марновірств у Маковій чимало і більшість з низ є дріб’язковими та носять язичницько-народознавчий характер. В мережі можна знайти вказівку ще на наступні: не можна  класти різні продукти, воду або їжу на підлогу, де є дотик усяких ніг; не можна ставити фотографії на хресті покійника, що мусить бути лише дубовим; Гарафіна також і проти фотографії як такої, бо це начебто частина людини, дроблення її на шматки…; ялинка в новорічну ніч є… програмацією зла, деревом сумним; не можна дарувати діткам різних іграшкових звірів, птахів – відбитків того, що не має знаходити притулку в живому вигляді у християнській оселі… тобто слоник, собака, зайчик; не можна мати електричної праски; підлоги в хаті, лінолеуму, паркету, м’яких меблів та виробів із віскози; не можна одягати одяг своїх батьків, щоб… не повторювати їхньої долі; телефону, телефонних розмов; прального порошку… він нібито порушує енергетичний обмін людини; рубання дерев… «Дерева – це очі злі. У них завжди буває закутий недобрий дух, що відпрацьовує свою карму, тобто має перероджуватись із зла на добро…
Також дуже часто для пояснення людських негараздів «провидиця» вводить поняття родового  зла, яке нібито переходить на людину за порушення навіть незначних постанов, які введені Гарафіною. Саме введені,  бо все зі списку приведеного вище аж ніяк не заборонене Церквою. Церква вчить, що Бог є Любов, а не злий Деміург, який постійно вводить безліч нових вимог для виконання, й таким чином ніхто не може виконати абсолютно всі. Звісно окрім його єдиної достойної «пророчиці». Проте не можна сказати, що все про що говорить Маковій є помилковим навіть за формою. Нерідко вона навчає дотримуватись християнських та загальнолюдських моральних норм і принципів (саме в цьому криється причина, через яку прихильники вважають її православною). Та правильно подаючи форму, Маковій спотворює основне – суть. Наприклад усі  християни усвідомлюють, що не потрібно бездумно рубати дерева чи засмічувати струмки, але аж ніяк не через боязнь того, що в дереві «засіли» «недобрі духи», чи «руйнівні імпульси», а вода відповість хворобами. Таких моментів можна привести безліч і щодо церковних священнодій (досить дивним видається, щоб Всемогутній Бог, не може проникнути до могили померлого через…вінок штучних квітів!) і щодо навколишньої природи й навіть щодо зачісок (начебто підстригання й фарбування волосся призводить до втрати зв’язку з «космічним позитивом» а відсутність хустки «перепускає родове зло» – «Коли ми ігноруємо покровом, з Чаші позитиву, якою нагороджує Господь жінку під час одруження, опускаючи її жінці на маківку для живлення родини, живиться полююче за родиною зло»)
Не цурається Гарафіна Петрівна й астрологічних міркувань про закінчення ери Риб і вступання у права ери Водолія – «людей яким не властиве зло». Від неї можна почути про карму і «зв’язок з космічним позитивом», «позитив земної оболонки» й «злі зірки із Космосу» та ін. Варто нагадати, що св. Отці завжди з величезною   обережністю ставилися до різного роду чудес, а тим більше до безпосереднього спілкування з Господом та отримання від Нього вказівок, вбачаючи у цьому велику небезпеку духовної самоомани. Духовні дари вони отримували після десятиліть боротьби з власними пристрастями та гордістю, чого нажаль і не вистачає народознавці з Буковини.
Наведені вказівки, настанови, й пророцтва Гарафіни Маковій є лише незначною частиною від загальної кількості, але навіть їх цілком достатньо щоб повністю переконатися, що дане синкретичне вчення в ключових моментах повністю суперечить вченню Православної Церкви.
Тож, якщо коротко окреслити основні відхилення Маковій то отримаємо таку картину:
1) Духовна самоомана (прелєсть) – через «провіщення волі Господа» і відкриття  їй «таємниці гріха».
2) Магічне ставлення до церковних речей, обрядів і таїнств.
3) Вчення про родове зло, яке переходить на людину, та надзаслуги предків.
4) Віра в анімізм (одухотвореність всієї природи).
5) Безпідставний ригоризм у ряді питань.
6) Надання на пів язичницьким народним звичаєм визначального значення у житті людини.

Поділитись:

Про авторитет отців Церкви

Твори святих отців Церкви перших століть – це одна з найважливіших та найзначущих складових того величезного надбання, котре стяжала Церква Божа протягом двох тисячоліть свого існування. Читать далее Про авторитет отців Церкви

Поділитись:

Католицизм. Чому немає єдності з Православієм?

КАТОЛИЦИЗМ

Чому немає єдності з Православієм?

Історія закінчує відлік другого тисячоліття існування християнства на Землі.

Читать далее Католицизм. Чому немає єдності з Православієм?

Поділитись: