Молитва преподобного Єфрема Сиріна
Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадійності, владолюбства і пустомовства не дай мені! Духа ж ціломудрості, смиренномудрості, терпеливості й любові даруй мені, рабу Твоєму. Так, Господи Царю, дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь.
Тлумачення молитви св. Єфрема Сиріна — про лінивство
Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадійності владолюбства і пустомовства не дай мені!
Так починає святий Єфрем Сирін свою велику молитву. Чому починає він з прохання позбавити від лінивства, начебто немає більш тяжких пороків, ніж лінивство?
Святий Єфрем говорить про лінивство, а йому видніше, ніж нам, що важливіше, що згубно, який порок сильніший, небезпечніший, і, якщо говорити про лінивство, починає свою молитву з моління не дати духу лінивства, значить, лінивство є дуже небезпечний порок.
Спостерігаючи лінивство зі звичайної, життєвої точки зору, бачимо, що лінивство мерзенне, заслуговує загального осуду. Дивіться, наскільки негідними є ліниві люди, не бажають працювати, проводять своє життя в повній бездіяльності і доходять до багатьох-багатьох пороків. Лінивство є матір’ю величезної кількості пороків. Лежать ліниві люди, нічого не роблячи, сидять і мріють. Про що? Ні про що, думки їх блукають часто абсолютно безцільно; вони згадують минуле, те щастя, ті радощі, які пережили, мріють, щоб все це повторилося. Думають тільки про це, ні про що серйозне, не зосереджуються думкою своєю на глибокій серйозності життя, на величезній відповідальності, яка лежить на кожному не тільки перед людьми, але й перед Самим Богом.
Лінива людина — шкідливий член суспільства, шкідливий член держави. Лінивство доводить до великих і тяжких пороків. Ліниві люди не здатні працювати, впадають в бідність, у злидні. Самі по собі не приходять гроші, не приходить багатство, працювати не хочуть, а ніщо не приходить саме по собі, і людина має потребу в усьому, що необхідно для життя, і крім того, в тому, що перевищує межу необхідного: потрібні їй задоволення, потрібна розкіш у житті.
Щоб дістати грошей, вона вигадує різні, нерідко гріховні, засоби, стає здатною на всяку низість, на темні справи, злодійство, брехню, обман, хабарі. Таким мерзенним є лінивство вже з чисто життєвої точки зору.
А що скажемо, якщо будемо говорити про лінивство в духовному нашому житті? Невже воно заслуговує меншого осуду, ніж в області життя нашого матеріального? Ще набагато більш згубним є воно в житті духовному. Будь-яка наша здібність, що залишається без вправи, втрачається. Якщо музикант, який досяг досконалості у грі, перестає вправлятися, на довгі роки залишить зовсім музику, він втрачає свою досконалість у грі.
Кожен орган нашого тіла без вправи приходить в стан млявості, нездатності працювати. Людина, яка завжди лежить і лежить, втрачає здатність ходити. Хто не працює руками своїми, доводить м’язи рук до в’ялості. При фізичній бездіяльності сили тіла згасають.
Також і здібності душі: всяка духовна здатність, залишена без вправи, втрачається. Якщо людина не молиться, то втрачає здатність молитися. Людина, яка завжди відкидає піст, не змусить себе молитися. Хто не стежить за духом, за серцем своїм, стає розпущеним в духовному відношенні, ніколи ні за чим не слідкує. Душа, що залишилася без вправи, стає подібною до ниви, не обробленої кілька років, яка заростає бур’яном, непридатною травою, колючками, яку важко зробити плодоносною. Лінивство духу, бездіяльність в добрих справах призводять до загибелі душі, до заростання душі усіма бур’янистими травами гріха. Як це не важко, в цьому ще не вся біда.
Набагато більша біда, що втрачаємо дні духовного діяння — короткі дні свого життя, а вони дані від Бога для того, щоб досягти великої і святої мети, щоб підготуватися до Страшного Суду, до відповіді на Суді, щоб стали ми гідними в очах Божих, щоб не поставив Він нас в ліву сторону і не сказав: Ідіть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволу і ангелам його (Мф. 25, 41).
Життя нам дане для того, щоб ми поспішали, поспішали робити велику справу очищення серця свого, слідуючи за Господом Ісусом Христом. Адже це слідування — напружена праця, нерідко тяжкий труд, а не лінивство. Це перенесення страждань за Господа Ісуса Христа, а лінивство не страждає, уникає страждання.
Чи знаєте ви, що всі святі, які, здавалося б, і не потребували праці, які весь час життя присвячували духовним подвигам, ділили час доби на три частини: одну частину — молитві, іншу частину — читанню слова Божого, одну частину — роботі, праці. Вони жили в пустелі, в дикій Лівійській пустелі, жили в лісах Далекої Півночі, в непрохідних хащах, і присвячували праці одну частину свого часу.
Різну працю обирали вони: плели кошики, рогожі, розводили городи, рубали ліс, будували келії, церкви й цілі монастирі. Те, що робили руками, продавали в найближчому місті, харчувалися самі і годували жебраків. Вважали вони працю важливою і необхідною справою.
Святий апостол Павло проповідував цілими днями Бога, а ночами робив намети. При світлі місяця або лампи він старанно працював, вважаючи для себе обов’язковою працю. Головна праця, головне його прагнення було в тому, щоб бігти, щоб поспішати скільки було сил до мети — бігти в Царство Боже.
Чи знаєте його дивовижні слова: «Браття, я себе не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те що позаду я пориваюся вперед. Прагну до мети, до почесті вишнього покликання Божого в Христі Ісусі» (Фил. 3, 13–14).
Він, анітрохи не вважаючи себе тим, що досягнув, прагнув все вперед, забуваючи вже досягнуте, прагнув до мети вищої, до отримання вищого звання Божественного у Христі Ісусі.
Це приклад життя, протилежного життю лінивих людей. Ніякого сліду лінивства не знайдете в житті апостола Павла, в житті відлюдників-постників, в житті чернечому, в житті великих святих. Всі вони трудилися з ранку до ночі. Лінивства цуралися, лінивство вважали великим і згубним злом.
Треба, чуючи молитву святого Єфрема Сиріна, яка так часто повторюється, уважно вслухатися в кожне слово молитви, запам’ятовувати, вникати в суть цих слів і відобразити їх назавжди в серці своєму. Буду допомагати вам запам’ятовувати їх. Сьогодні відобразив прохання святого Єфрема про позбавлення від духу лінивства.
Пам’ятайте, що життя коротке, треба поспішати, поспішати, як апостол Павло поспішав, — треба поспішати в праці Господу. Амінь.
Тлумачення молитви св. Єфрема Сиріна — про безнадійність
Господи і Владико життя мого! Духа безнадійності не дай мені.
Що таке дух безнадійності? Це те, що називають занепадом духу. Люди, зовсім не розуміють християнства, не розуміють нашого духовного життя, думають, що вся релігія християнська сповнена духом зневіри. Дивлячись на монахів, що ходять у чорному одязі потупивши очі і перебираючи чотки, думають, що вся релігія поникла, як вигляд ченців. А це зовсім не так. Це суперечить тому духу, яким просякнуте все християнство, бо скажіть, людина з занепадом духу чи може володіти силою духовною, бадьорістю духовною, необхідними для того, щоб йти по вузькому шляху, невтомно борючись з бісами? Звичайно, ні.
Првославіє — не релігія зневіри, навпаки, вона — релігія бадьорості, енергії, сили волі, сили характеру. Релігія наша плодом своїм має не смуток, а щось зовсім протилежне, то, про що говорить апостол Павло: А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість. На таких немає закону (Гал. 5, 22–23).
Ось це справжній дух, сутність нашої віри: зовсім не смуток, а праведність, мирна радість в Дусі Святім. Хіба той що володіє цією радістю може бути похмурим? Звичайно, ні.
Люди часто помиляються, оцінюючи зовнішність людини. Справжній християнин не має такого вигляду, як люди, що віддаються радощам життя. Він завжди мирний, часто буває на вид глибоко замислений, ходить, опустивши голову, віддаючись своїм роздумам. Хіба означає це, що він засмучений, впав духом? Це означає, що радості мирські, які цінують інші люди, далекі від християн, чужі йому, як чужі дорослій людині дитячі ігри та забави.
Думки християнина зосереджені на вічне, на Царстві Божому, зверненні до Господа Ісуса Христа, тому він завжди серйозний і задумливий. Іноді буває, що і християни стають часом смутними, настає занепад духу. Вони, вже далеко пішовши по шляху Христовому, шляху зречення від світу, іноді думками повертаються на колишній шлях; їм здається, що даремно зійшли вони з цього шляху, що добре було б йти по широкому втоптаному шляху, яким йде більшість людей. Тоді впадають у відчай.
Цей стан тих людей, які пізнали великі таємниці Христові, залишили широкий шлях спокус світу, пішли по шляху страждань за Христом. Їх спокушає диявол, зупиняють легіони демонів, заважають йти Христовим шляхом, представляючи картини радісного життя, яке залишили, картину щастя сімейного, блаженства дружби, тягнуть з великого шляху назад, назад на цей шлях.
І нерідко бісам вдається досягти свого: людина впадає у відчай, падає духом, втрачає ревнощі у Господі Ісусі Христі, і це зневіра — велика небезпека, що підстерігає кожного християнина на шляху його за Христом, це спокуса диявольська. Цим наклепам духів пітьми піддавалися всі святі, і у величезній більшості випадків молитвою, постом, бдінням перемагали християни духа безнадійності, що навівався від диявола. Але були й такі, дух безнадійності в душах яких усе зростав і зростав, і йшли вони з шляху Христового. А коли йшли, відчували себе залишеними Богом, порожнеча і тяжкість життя ставали їм нестерпними, і закінчували вони часто життя самогубством.
Ось чому всі святі вважали зневіру великою небезпекою, великим нещастям і всі сили направляли на боротьбу з духом зневіри.
В зневіру можуть впадати навіть люди святі. Чому, звідки? Уже не від сатани, не від духів темряви. Зневіра виникає, коли тимчасово бувають вони залишені Божою благодаттю. Це бувало з усіма святими, це необхідне випробування кожного хто біжить в благочесті. Необхідно воно, щоб людина не приписала собі, своїм силам, своїм достоїнствам, все, чого вже досягла. Треба їй нагадати, що не своїми силами досягла цього, а тільки Божою благодаттю.
Коли людина досягне високого життя, почне мати іноді про себе високу думку, і Божа благодать її на час залишає. Впадає вона тоді в важкий, нестерпний стан духу, серце в ній відразу порожніє. Замість тепла, що від Бога посилається, оселяється в серці холод, настає замість світла непроглядна темрява, замість радості — глибока зневіра. Це Господь робить для того, щоб нагадати подвижнику, що не своїми силами, а благодаттю Божою йде по Христовому шляху.
Це одне джерело зневіри. Які ще є джерела його? Вам повинно бути зрозуміло, що лінивство — одна з матерів безнадійності. Люди бездіяльні, ті що не працюють і цілком забезпечені, що потопають у розкоші, люди, які пересичені благами життя, втрачають смак до життя, все їм набридає, все стає нецікавим, нудним, ні в чому не знаходять радості, серце їх наповнює зневіра — цей тяжкий і небезпечний ворог нашого спасіння.
Ще одне джерело безнадійності: є люди, які схильні бачити все в похмурому світлі, їх називають песимістами. Вони схильні бути в такому настрої, зосереджувати думку на темному — гріховному. Ставлять вони запитання: де справедливість Божа, де правда, якщо бідний, але благочестивий страждає, а невіруючий багатий, що йде кривими шляхами блаженствує?
Якщо схильна людина помічати в житті тільки темне, тільки погане, зневіра, що нею опановує все зростає, доходить до того, що людина не бачить нічого доброго і закінчує життя самогубством. Настільки сильний дух зневіри.
Є і ще джерело безнадійності, найбільш часте джерело. Це прикрості, прикрі випадки, які відчуваємо в житті. Помре близький, кохана людина, помре дитина, чоловік, мати. Впадає людина в зневіру (безнадійність). Світ їй не милий, думає тільки про померлого свого дорогого, людина бідна блукає думкою біля могили, уявляє собі свого близького що лежить в труні і розкладається. Глибше і глибше стає смуток.
Який засіб позбавитися від цієї безнадійності? Не треба блукати біля могили думками своїми, згадувати минуле, проливати сльози. Померлий далеко-далеко. Треба полинути туди, куди пішов дорогою, улюблений усією силою думки. Знайте, що душа його належить Богу і він з ангелами, радіє своєму звільненню. Якщо зосередитися не на темному, а на світлому, не на тлінному, а на вічному, — дух безнадійності піде.
В зневіру занурюютьють іноді тяжкі тілесні хвороби. Є багато людей, які нетерпляче переносять хвороби. А були люди святі, які все своє життя лежали прикуті хворобою до ліжка і славили за це Бога. Потрібно пам’ятати про таких і вміти приймати хвороби, які посилаються від Бога. Не треба відмовлятися від допомоги лікаря, бо премудрий син Сирахів каже: Лікаря створив Бог на допомогу людям.
Лікар — це слуга Божий, який може полегшити страждання і відігнати духа безнадійності.
Ось які джерела і причини зневіри. Головний засіб боротьби з ними — молитва. Це засіб, багато-багато століть випробуваний всіма святими. Немає засобу більш дієвого, ніж молитва, постійне прохання до Бога про допомогу.
Коли вступаєте в бесіду з Богом, Він втішає вас, відганяє духа безнадійності. Коли приходите в храм Божий, де все так далеко від мирської суєти, прислухайтесь до співів, і піде дух ваш з темної області безнадійності і щезне.
А якщо приступите до могутнього засобу боротьби з смутком, який дав Господь Ісус Христос, якщо на сповіді відкриєте серце перед пастирем Церкви і якщо слідом за цим причаститеся Тіла і Крові Христової, відчуєте полегшення і радість, і тоді дух зневіри з ганьбою буде прогнаний від вас.
Не зосереджуйте думок на похмурому, на гріховному, на тяжкому, але, підносячись духом до неба, серцем своїм перебувайте у Бога, в палатах небесних, куди немає доступу темним духам, що навіюють смуток.
Ось що потрібно знати про безнадійність кожному християнину.
А що сказати про людей, які майже не знають Христа, що йдуть шляхом мирським, що шукають радість і втіху від світу? Вони з вигляду часто здаються задоволеними, бадьорими, веселими, наче немає у них зневіри. Не думайте, що це так, не спокушайтеся їх виглядом, але подумайте про ухилення їх зі шляху. Якби знали, що відбувається в глибині їх серця. У глибині їх душі ніколи не припиняється викриття совісті. Совість почути ніхто не може. Внутрішня людина піднімає часом голову і починає волати. Це постійне страждання тих, хто женеться за мирським благополуччям. Апостол Павло говорить: «Печаль заради Бога породжує незмінне покаяння на спасіння, а печаль мирська викликає смерть» (2 Кор. 7, 10).
Якщо не звернетеся від печалі за світом до печалі за Богом — загинете. Пам’ятайте про тяжкість зневіри, пам’ятайте, що серце християнина повинно бути наповнене радістю в Дусі Святім, радістю прагнення до світла, повинно бути чужим для печалі, яка наповнює серця грішників.
Пам’ятайте про це завжди, і хай помилує вас Господь Бог, а святий Єфрем нехай сприяє вам молитвами своїми. Амінь.
Тлумачення молитви св. Єфрема Сиріна — про владолюбство
Господи і Владико життя мого! Духа владолюбства не дай мені!
Що таке дух владолюбства? Це прагнення бути першим, панувати над іншими, займати перше місце. Це прагнення бути першим погубило архангела — главу всіх ангелів — і зробило його сатаною, скинуло його з неба. Це прагнення панувати погубило Корея, Дафана й Авірона, які позаздрили славі Мойсея, коли він вів народ ізраїльський по пустелі до Краю ханаанського вони хотіли скинути його і привласнити собі владу, і покарав їх Господь страшною карою: земля розверзлася й поглинула їх з усіма сім’ями їх.
Владолюбство керувало всіма єретиками, звеличували над Церквою Христовою, вони своє хотіли поставити замість течії Церкви, або ж хотіли стати вождями в Церкві.
Владолюбство керувало всіма людьми, які потрясали світ державними повстаннями своїми. Були письменники з розбещеними думками, які розбещували цілі покоління.
Владолюбство — пристрасть панувати — Господь Ісус Христос засудив у промові проти книжників і фарисеїв, лицемірів. Засудив їх пристрасть бути першими, їх бажання мати перші місця на бенкетах, отримувати вітання, відповідні для вождів народу. Господь засудив їх і сказав учням Своїм, а через них усім нам: Хто хоче бути першим, хай буде всім слуга (Мф. 23, 11). Це є протилежнм владолюбству — велить прагнути не до високого становища, а бути останнім, бути слугою всім.
Бачите, як владолюбство — пристрасть мати вплив, пристрасть займати перше місце, наскільки вона є противною духу Євангелія, духу смирення. А вона володіє всіма, немає нікого, хто не був би заражений нею — навіть малі діти. Знаємо, як буває при іграх дітей: виділиться який небудь хлопчина, почне командувати, потім керує усіма, в бійку готовий вступити, коли хто-небудь оскаржує його першість вождя.
Навіть серед пустельників, навіть в монастирях, де не повинно бути любові першості, де всі повинні пам’ятати заповіт бути всім слугою, навіть там володіє людьми владолюбство, хоча в потаємній формі. Перед людьми вони не домагаються першості, але надмірним постом і бдінням намагаються бути першим над усіма.
У житті мирському пристрасть ця володіє усіма: всі добиваються вищого положення, жадають заохочення, всі бажають пошани. Багато батьків виховують в дітях своїх честолюбство, пристрасть бути першим, намагаються, щоб вони зайняли в житті вище становище, і цим розбещують дітей своїх.
Хіба не треба зрозуміти, що вище положення — доля небагатьох, не можуть всі бути першим, займати високе становище. По суті справи, це доля людей виняткових, позначених Богом. Надзвичайно багато хто прагне зайняти таке суспільне становище, не гребують жодними засобами для досягнення цієї мети, пускають у хід зв’язки, підлещуються, прислужуються, не гребують жодними засобами, щоб тільки досягти своєї мети, зайняти високе положення в суспільстві, стати одним із можновладців.
Часто-часто Господь карає їх: нещасна пристрасть їх закінчується крахом. Вони озлоблюються, відмовляються від громадської роботи, йдуть у коло родини і замикаються в сімейному житті. Але самолюбство і тут терзає їх, а вони терзають сім’ю, терзають ближніх своїх, і немає спокою в їх душі.
Ось плоди любові першості, ось чому святий Єфрем у великій молитві своїй просить Бога позбавити його від згубного духу владолюбства настільки протилежного смиренню, без якого не можна й кроку ступити в християнському житті.
Якщо так, якщо не потрібно домагатися вищого звання, домагатися першості, хіба можна сказати, що не повинні ми прагнути піднятися, домагатися вищої гідності, але саме тільки вищої, не тлінної і нічого не вартої гідності, а стяжати ту гідність, яка є великою в очах Божих. Вказано нам усім шлях до пошани, вище якої немає, з яким не зрівняються ніякі земні досягнення, ніякої шани. Вказано нам шлях у Царство Боже, сказано, що ми можемо стати друзями Божими, дітьми Божими. Цієї мети досягнемо тільки прагнучи виконати всі Христові заповіді. Не треба бентежитися, якщо поставлені ми в положення низьке, непомітне в суспільстві, треба пам’ятати, що Господь уміє вивести нас на надзвичайно широкий шлях, коли не чекаємо, не прагнемо до слави земної.
Господь нерідко крім старання і волі нашої дає цю славу. Слава тікає від тих, хто женеться за нею, хто її жадає, і знаходить тих, хто біжить від неї. Справжня слава, слава від Бога, дається тим, хто не женеться за нею.
Треба, не думаючи про владу над людьми, вникнути в те, як можна розвинути здібності свої і таланти, дані від Бога; смиренно, тихо заглибитися в розвиток здібностей своїх в тиші, в невіданні світу. І може бути станеться, як траплялося вже не раз, що Господь зведе таку людину на недосяжні вершини слави.
Пам’ятайте, Господь уміє відзначити людей, відрізнити справи людські, творені за заповідями Христовим. Хто хоче бути першим, хай буде останнім, нехай буде всім слуга.
Моліться з Єфремом Сиріном про позбавлення від тяжкого пороку владолюбства. Від цього пороку нехай позбавить вас всіх Господь Ісус Христос. Амінь.
Тлумачення молитва св. Єфрема Сиріна — про пустомовство
Господи і Владико життя мого, духа пустомовства не дай мені!
І святий Єфрем молиться про це, і святий пророк Давид говорить у псалмі своєму: Поклади, Господи, сторожу уст моїх і двері огорожі для уст моїх.
І Сам Господь Ісус Христос сказав, що за кожне слово дамо ми відповідь на Страшному Суді. Вдумайтеся, як це серйозно, як важко: за кожне, за єдине слово пусте дати відповідь.
А скажіть, хіба є щось інше, до чого ставилися б легше, ніж до слова? Дивно, вражає, як люди не розуміють величезного, колосального значення слова людського.
Наша здатність слова в значній мірі уподібнює нас Самому Богу. Бог словом створив весь світ, слово Боже має величезну, могутню силу. Знаєте, що пророк Ілля словом воскрешав мертвих, словом своїм зупиняв дощ, закривав небо і викликав цим голод, зводив дощ на землю.
У чому ж сила, яка полягає у слові? Не думайте, що слово яке вирвалося з уст розсіюється в повітрі, і не залишається від слова нічого. Це неправильно. Слово живе — живе століття, тисячі років. Досі живуть слова, які звіщали великі Божі пророки, що жили за багато століть до Різдва Христового. Великі слова Мойсея, великі слова, які колись говорили святі апостоли, ті слова, які вийшли з уст подвижників Божих, учення Церкви Божої — живі протягом тисяч років.
А якщо слово живе тисячі років, то це щось надзвичайно важливе. Слово, виходячи з уст наших, завжди справляє дуже глибоку дію на навколишніх людей, і навіть на тих, що далеко.
Кожне добре, мудре слово живе в серцях людських і дає добрі плоди на довгі роки. Усяке зле слово — наклеп, брехня, лихослів’я — теж живе надзвичайно довго, багато років, вселяється в уми, у серця і близьких, і далеких людей, спрямовує їхні думки, їхні бажання. Чуючи наші злі слова, вони отруюються ними, наслідують нас і плодять такі ж злі, отруйні слова.
Благодатні та мудрі слова святих творять правду у світі, творять вічне добро, а злі, гріховні слова заподіюють безчестя, ненависть, завдають величезну шкоду навколишнім людям, навіть усьому людству.
Слова живі, мчать як хвилі радіо, несуться у просторі і вливаються в серця і уми людей. Слова — величезна сила, що з’єднує або роз’єднує людей. З’єднує, коли слово повне правди та істини; роз’єднує, коли воно повне наклепів і злоби до людей. Якби люди були позбавлені слова, уподобились б вони тваринам, і життя людське було б розлаштоване.
Ось яке велике, яке глибоке значення людського слова. Ось чому молиться святий Єфрем про позбавлення від марнослів’я, від пустослів’я.
Ви всі зустрічали в житті чимало людей, особливо жінок, які говорять, говорять і говорять без кінця, нестримно, і не знає при цьому мова їх ніякої втоми: меле, меле і меле. Все, що говорять вони, порожньо, нікому не потрібне. І Єфрем Сирін молить Бога позбавити його від марнослів’я. Боявся він впасти, щоб язик не знищив його, а ці нещасні базіки нічого не бояться.
Ви знаєте, що цих пустословів часто люди терплять — говорять, і нехай собі балакають — а їм здається, що слухають їх із задоволенням, не знають того, що в глибині серця все обтяжене ними, ненавидять їх. Настільки великим є зло пустослів’я, зло, яке заподіюють своєю балаканиною.
Якщо язик базікає і пустословить, то і думки блукають, не зосереджуючись ні на чому глибокому, щирому, важливому, блукають безцільно всюди, як блукає нещасна дворняжка, виляючи хвостом. Як їх думки, так і почуття, так і направлення їх бажань, їх діяльність — все пусто, мізерно. Душа голодує, людина противна іншим, собі самій заподіює тяжку, тяжку шкоду. Ось яке значення пустослів’я.
Люди мудрі, що живуть життям духовним, ніколи не пустословять, вони завжди мовчазні, зосереджені. У Древній Греції в надзвичайній пошані були філософи і мудреці. Філософи не брали до себе в учні нікого перш, ніж людина не доведе, що вміє мовчати. А хіба іспит мовчання витримав би тепер будь-хто з тих, хто марнословить? Звичайно, ні.
Якщо настільки важким є порок пустослів’я, як звільнитися від нього, що робити з нестримним язиком нашим? Потрібно робити те, що робив Єфрем Сирін: потрібно молити Бога про позбавлення від цього пороку, і подасть просиме Господь Ісус Христос. Потрібно уникати спілкування з людьми марнословними, подалі, подалі відійти від них, шукати товариства небагатьох мудрих, які відкривають уста свої, щоб сказати що-небудь корисне, від кого не почуєш пустопорожніх, шкідливих для душі слів.
Надзвичайно уважно стежити за собою, придбати звичку спостерігати, що говорите, чим зайнятий язик ваш, звикнути тримати язик у вузді. Не дозволяйте йому порожньо говорити. Пригадайте ввечері, що говорили днем, чи не базікали, чи не образили кого, чи не брехали, чи не ябідничали. Якщо засвоїте цю звичку, то звикнете стежити за язиком, за кожним рухом і стримувати його.
Пам’ятайте, чим більше людина зосереджена на головному, внутрішньому, на щирому, чим більше часу виділяє для читання Євангелія, Священного Писання, творів святих отців, тим більше переймається їх мудрістю і тим більше втрачає бажання порожньо базікати. Придбати владу над мовою — це добре.
Апостол Яків у Соборному посланні своєму говорить: хто не помиляється в слові, той муж досконалий, спроможний приборкувати й усе тіло (Як. 3, 2).
Чи розумієте, що значить приборкати все тіло? Це означає, підпорядкувати тіло вищим цілям духовного життя, приборкати всі похоті, пристрасті, все погане, до чого тягне плоть. Почніть з приборкання мови, і якщо досягнете цієї мети, набудьте досконалість і приборкаєте все тіло ваше. А якщо приборкаєте все тіло своє, будете чисті і праведні перед Богом. Цією чистоти і праведності нехай сподобить вас всіх Господь, а молитва Єфрема Сиріна нехай завжди нагадує про це. Амінь.
Молитва святого Єфрема Сиріна — про ціломудрість
Господи і Владико життя мого, духа ціломудрості дай мені!
Чи звернули ви увагу на те, що навіть такий великий подвижник, пустельник, такий великий святий, як Єфрем Сирін, молився про те, щоб Господь дав йому дух ціломудрості. Невже він, святий старець, мав потребу в цій молитві? Не нам судити, він сам судив, що потрібно про це молитися, і всі святі молилися про це.
Чому молилися? Бо знали, що Господь вимагає від них, як і від всіх християн, повної, безумовної ціломудрості, ціломудрості не тільки плоті, а й духу. Навіть у помислах наших ми не сміємо і не повинні порушувати ціломудрості, бо Сам Господь сказав, що кожен, хто з пожадливістю подивиться на жінку, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму. А помислів нечистих ніхто не може уникнути, і святі довгі роки болісно боролися з цими помислами.
Я вже говорив вам про те, як преподобний Мартиніан, чоловік молодий, боровся відчайдушно з цією пристрастю, як він, коли його спокушала розпусна жінка, що зуміла проникнути в келію його, став на розпалене вугілля, щоб побороти в собі плотську пристрасть.
Так боролися святі десятками років, і головним засобом у їхній боротьбі був піст, смиренність і молитва, бо всі святі отці кажуть, що немає більшого захисту від плотських бажань, ніж смиренність.
Людина, якщо надбає смиренність, звільняється від них, а люди горді, чужі смиренню, цілком охоплюються цією пристрастю. Це запам’ятайте: смирення є перший і самий важливий спосіб для звільнення нас від похоті.
А знаєте ви, як багато серед нас легко, надзвичайно легко відносяться до порушення сьомої заповіді, як багато таких християн, які не вважають серйозним гріхом цей гріх, які кажуть: «Адже я побожний, намагаюся щосили виконувати заповіді Христові, намагаюся творити справи милосердя, невже Господь не простить цю маленьку слабкість? «Ті, що говорять так, глибоко, глибоко помиляються, бо те, що вони називають маленькою слабкістю, апостол Павло називає зовсім інакше. Він настільки суворий в цьому відношенні, що в посланні до Ефесян каже: «А блуд і всяка нечистота та користолюбство не повинні навіть згадуватись у вас, як личить святим» (Еф. 5, 3).
Навіть думати про них не можна, навіть говорити не можна, як личить святим. Він каже, що перелюбники, і розпусники, і п’яниці не ввійдуть в Царство Боже. А хіба це не страшно, хіба це не є вказівка апостола на те, що гріх проти сьомої заповіді — не тільки слабкість, яку Бог простить. Прямо говорить апостол, що ті, які порушують цю заповідь — розпусники і перелюбники — в Царство Боже не увійдуть.
А де ж вони будуть? Звичайно, в місці темряви, в місці вічних мук. Про це задумайтеся. Не кажіть ніхто з вас, що сама природа так влаштована, що ця пристрасть природна. Це абсолютно невірно, природа людини влаштована так, щоб народжували люди дітей, а не для того, щоб оскверняли самі себе. Бо говорить апостол Павло, що всякий гріх є поза тілом: поза тілом гордість, марнославство, честолюбство, заздрість, гнів, так як це все пристрасті душі, а блуд і перелюбство в самому тілі, опоганює не тільки дух, але і тіло наше.
Чи не сказав апостол Павло, що тіла наші є храм Духа Святого, а якщо храм, то тіла наші повинні бути чисті, нічим не осквернені. Руйнувати храм Святого Духа, робити члени тіла нашого членами блудниці. Апостол з жахом говорить: Нехай не буде так!
Скільки серед людей таких, які плотську пристрасть звертають в постійну втіху, саму нечисту, саме низьку втіху, що робить їх рівними тим тваринам, які відрізняються особливою хтивістю: півням і павіанам.
Соромно, соромно людині взагалі, а тим паче людині-християнинові рівнятися з павіаном. Соромно, соромно забувати, що тіло її є храм Духа Святого. Бо каже апостол Павло в посланні своєму: «Воля Божа, святість ваша, щоб ви стримувалися від блуду; щоб кожен із вас міг утримувати свій сосуд у святості й честі, а не в пристрасті похітливій, як язичники, що не знають Бога. Бо покликав нас Бог не до нечистоти, але до святості» (1 Фес. 4, 3-5, 7).
Апостол святий сказав: «Але ті, що Христові є, плоть свою розп’яли з пристрастями і похотями» (Гал. 5, 24).
Хочете бути Христовими, хочете бути друзями Христа, синами Божими? Якщо хочете, то запам’ятайте це: ви повинні плоть свою з пристрастями і похотями розіп’ясти, умертвити. Потрібна величезна, повсякденна боротьба зі своєю плоттю.
Ця боротьба неоднаково дається різним людям, бо є щасливі люди, які не мають великої чуттєвості, а є й інші, які за природою, у спадщину від батьків, страждають надзвичайно високою чуттєвістю і хтивістю.
Знаю я таку нещасну людину — одну нещасну жінку, надзвичайно благочестиву, яка успадкувала від батьків своїх таку виняткову хтивість. Знаю, як бореться вона з цією хтивістю. Вона бореться з усіх сил, доходить до самокатування: збирає терен з колючими шипами і руками мне його, щоб шипи встромилися в руки. Вона мучиться, вона страждає і все-таки падає. Але падають не тільки такі нещасні, але і багато хто з нас, яким набагато легше утриматися.
Що скажемо про таке падіння? Скажімо, що як з усякого падіння, так і з цього падіння можна і треба піднятись. Падаємо часто, падаємо в багатьох відносинах, а якщо падаємо і в цьому відношенні, то повинні з тієї безодні, з тієї прірви, в яку впали, видиратися, всіма силами видиратися, закликавши на допомогу Духа Святого, як людина, що впала в прірву, видиратися з неї.
А що роблять люди, які впали у прірву? Вони з усіх сил своїх вибираються з неї, не шкодуючи рук, залитих кров’ю, подряпаних об гострі камені, своїх нігтів обірваних, своїх ніг поранених — з усіх сил прагнуть вибратися.
Так і впалим у гріх проти сьомої заповіді треба виходити з безодні падіння, закликавши на допомогу Того, Хто дав заповідь про цнотливість, треба молитися, гаряче молитися. Треба пам’ятати, постійно пам’ятати, що говорить апостол: Не впивайтесь вином, від якого буває розпуста (Еф. 5, 18).
У вині є блуд, бо ніщо так не збуджує похоті нашої, як саме пияцтво: напившись вина, стає людина іграшкою в руках біса блудного.
Людина яка завжди лінива, яка не бажає працювати, яка живе розгульно і тільки зайнята розвагами, танцями, ходінням в театри та кіно, людина, яка спить, як зніжені жінки, до 11:00 ранку, буде звичайно і неминуче блудником, бо робить все для того, щоб похіть плотська зв’язала її в свої пута.
А якщо людина зайнята постійною працею, фізичною або розумовою, якщо немає часу відволікатися від цієї роботи, закінчивши свою працю, увечері буде прагнути тільки до відпочинку. Швидше насититься вона необхідною їжею і ляже спати, їй ніщо так не потрібно, як відпочинок, йому не до похоті, не до неподобства.
Отже, відповідно, смиренність, піст, напружена праця, повсякчасний піст, повсякчасні молитви — це ті засоби, якими можемо звільнитися від влади біса блудного. А як нескінченно багато нещасних людей, особливо серед молоді, які з величезним інтересом і зажерливістю читають пристрасні романи і повісті, в яких описуються брудні картини розпусти і похоті. Яка це отрута! Якщо людина смакує їх в брудному романі чи повісті, то вона розпалює свою хтивість.
А треба діяти інакше: не тільки не розпалювати хтивість порнографічними писаннями і картинами, а треба прагнути стежити за своєю пожадливістю, і як тільки помічаємо, що з’являються в думках подібні образи, зараз зловити і намагатися схопити змія за шию, біля голови його, і розтрощити йому голову, бо якщо цього не зробимо, то змій непомітно уповзе у ваше серце і отруїть вас блудною пристрастю. І образи спокусливі, нечисті, які вселить древній змій в серце ваше, легко і швидко перейдуть в милування цими помислами, а милування ними переходить потім і в саму справу.
Треба пам’ятати те, що чули недавно в псалмі 136: треба цих «немовлят вавілонських» хапати за ноги і розбивати голови їх об камінь, поки це немовлята, поки не змужніли вони, поки не оволоділи серцем вашим.
Ось таке завдання стоїть перед вами: завдання повної цілолмудрості, ціломудрості не тільки тілом, а й духом. Але, як я сказав, дуже багато легко ставляться до гріха розпусти, не вважають його тяжким, а наша справа зупинити вас, змусити одуматися.
Чим можна допомогти вам у цьому? Тим, хто виправиться і на сповіді отримає відпущення цього гріха, буде допущений до Святої Чаші. А якщо хто з вас отримає на деякий час таке відлучення від Причастя, нехай не нарікає, не засмучується. Треба глибоко задуматися і сказати собі: якщо так, то справа йде серйозно, мені це здавалося малим гріхом, а Церква Свята відлучає мене від Причастя. Не засмучуйтеся, не думайте, що можна й померти, не отримавши Причастя Святих Тайн. Будь-яка заборона Причастя знімається при небезпеці смертній.
Тепер розумієте, чому Єфрем Сирін молиться Богу про те, щоб дав йому дух ціломудрості. Будемо ж ми, всі грішні, всі винні в цьому гріху, молитися Богу за спасіння і звернемося за допомогою до святого Єфрема Сиріна: «Допоможи, допоможи нам у цій боротьбі: ми слабкі, а ти сильний!» Амінь.
Тлумачення молитви св. Єфрема Сиріна — про смиренномудрість
Дух смиренномудрості даруй мені, Господи, рабу Твоєму.
Пам’ятайте, що заповідь про смирення — це перша заповідь блаженства, а якщо перша, значить, найважливіша. Чи чули коли-небудь слово Боже, сповіщене пророком Ісаєю: «Так говорить Вишній і Звеличений, Який вічно живе — Святий ім’я Його. Я живу на висоті небес і в святилищі і також із упокореними і смиренними духом, щоб оживляти дух смиренних, і оживляти серця упокорених (Іс. 57, 15).
Хіба не хочете, щоб з вами жив Сам Бог? А якщо хочете, запам’ятайте, гарненько запам’ятайте: Він Сам говорить, що живе в серці смиренних і оживляє серця їх, а як ми потребуємо пожвавлення сердець наших!
Хіба не хочете, щоб Бог зглянувся на вас? А якщо хочете, знайте і пам’ятайте, що Бог споглядає на смиренних серцем. Пам’ятайте, пам’ятайте і слова апостола Якова: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6).
Хіба ви хочете, щоб Господь противився вам, хіба не хочете отримати благодать? А якщо хочете, запам’ятайте, що таке смирення, що за свята чеснота, яка так угодна Богові, за яку Бог живе з нами і споглядає на нас.
Це те, що протилежно гордості. Смиренні — це убогі духом, які пам’ятають про недоліки свої, спрямовують погляд свій в глибини серця, завжди невпинно спостерігають вони за рухами серця свого, стежать за всякою нечистотою, яку побачать у серці своїм.
Святі, які завжди виконували заповіді Христові, любили Христа, перед уявним поглядом яких стояв завжди Господь, пам’ятали завжди про смирення і завжди молили про нього.
Христос каже: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11, 29). Господь велить навчитися від Нього смиренню, Господь велить наслідувати Його в смиренні. Смирення проявлялося у всьому земному житті Господа. Воно почалося з самого народження Його, бо народився Він як сама смиренна, найпростіша, непомітна людина, народився у вертепі для худоби, був покладений в ясла.
А потім все життя, хіба не давав Він незліченні приклади смирення? Коли Ірод запалав люттю, хотів убити Новонародженого Спасителя і послав воїнів своїх побити вифлеємських немовлят, хіба не міг Господь послати один легіон ангелів з легіонів, які завжди були в Його розпорядженні, хіба не міг Він вразити Ірода? Звичайно міг, але Він вважав за краще проявити смирення і втік до Єгипту від гніву Ірода.
А далі скільки смирення проявив Він в житті Своєму, ходячи за 200 кілометрів пішки в Єрусалим, на перший поклик тих, хто потребував Його допомоги, не маючи де голову прихилити.
Хіба не явив він досконалого, надзвичайного прикладу смирення, умивши ноги Своїм учням? Це являє собою межу смирення.
А про те смирення, яке явив Він перед судом і після суду, коли ведений був на Голгофу, розп’ятий на хресті — про нього не сміють говорити уста людські, настільки безмірно воно, таке велике.
Господь велить навчитися від Нього смиренню. А хто тепер пам’ятає про смирення? Смирення є якість душі людської, яку горді таврують презирством, бо ці люди не вірять в Христа, обрали не шлях Христів, а інші шляхи: кажуть, що це — дух рабства, що смиренні — раби, позбавлені якості самого потрібного, необхідного, позбавлені духу протесту, опору силою тяжким лихам людства.
Чи є в цьому правда? Ніякої, ні сліду. Про смиренних треба сказати не те, що говорять ті, що таврують, а зовсім інше: що вони не раби, що підкоряються злу і насильству, а єдині переможці зла і насильства. Треба сказати, що тільки вони ведуть справжню боротьбу зі злом, бо викорінюють з сердець своїх і сердець інших людей самі джерела зла. Вони не вірять в те, що причина зла лежить тільки в недосконалості соціальних відносин.
Смиренний — це справжній воїн Христів, а не раб.
Але як мало смирення, нескінченно мало тепер! Величезна більшість людей зневажають смиренність, прагнуть до першості і домінуванням у світі цьому. Істинно смиренних майже не знайти, про смирення не думають, смиренність забуто, зовсім забуто. Про смирення думають ті, хто йде всім серцем по шляху Христовому, хто навчається від Нього смиренню. Тільки святі справді смиренні.
Це може здатися дивним, як це святі, що перевершують у величезній мірі інших людей за моральними якостями, за висотою, досягнутою ними, можуть вважати себе, вважати абсолютно щиро нижче всіх інших. Основа святості їх у тому, що вони ні над ким не звеличуються, але засуджують серце своє.
Святі з незвичайною пильністю спостерігали за кожним рухом серця і бачили найменшу нечистоту в ньому, і якщо бачили, завжди пам’ятали про цю нечистоту і тому вважали себе негідними перед Богом.
Люди горді та зухвалі сміють судити про все найбільш високе і святе, смиренні позбавлені зухвалості, скромні, тихі. Приклади цього знаходимо в безлічі в Святому Письмі і в житіях святих.
Хто більш великий перед Богом, ніж праведний Авраам, який чув великі обітниці і названий другом Божим, а цей Великий ніколи не переставав називати себе прахом і попелом. Хто більш великий перед Богом, ніж Давид, пророк і цар, а він говорив про себе: «Я черв, а не людина — приниження в людях» (Пс. 21, 7). Це були його абсолютно щирі слова. Хто був більш великий перед Богом за працями своїх, ніж апостол Павло? А він називає себе першим грішником, так чужий був він зухвалості і звеличуванню: він був боязкий, а не зухвалий, говорив про себе, що був серед коринф’ян в немочі і страху і великому тремтінні. Це глибоке смирення — приклад для нас усіх, нескінченно далеких від нього.
Нам потрібно з ретельністю завжди думати про смирення і просити його у Бога. Ніякими зусиллями власними ми не можемо цю чесноту стяжати. Смирення-великий Божий дар — отримують ті, хто всім серцем своїм любить Бога, прагне виконувати заповіді Христові. Тільки їм дасть Господь цей великий дар. Їх серце смиренне, а коли смиренне серце людини, Дух Святий оселяється в ньому.
Бачите, яке велике щастя бути смиренним, бачите, як важко бути смиренним. Майте надію і знайте, що кожен крок по шляху Христовому наближає вас до святого смирення. Якщо такі кроки помножите і зробите більш частими, як апостоли і святі, цим наблизитеся до Бога. Господь Ісус Христос говорив учням: «Більший з вас нехай буде всім слуга, бо всякий хто підносить себе, той принижений буде, а хто принижує себе, той піднесеться» (Лк. 18,14).
Як нескінченно часто збуваються ці слова Христові, скільки гордих, що прагнуть стати вище всіх, потім падають нижче всіх. Скільки було смиренних, нікчемних, що народжувалися в жебрацькій сім’ї, бідували на початку свого життя, а потім стали великими людьми. Така історія великих московських святителів.
Багато, багато інших теж походили з найнижчих верств суспільного середовища і були піднесені Богом за своє велике, безмірне упокорювання. Господь говорить: Багато хто з перших будуть останніми, а останні першими (Мф. 19, 30). Так буває в житті нашому, так буде на Страшному Суді. Перші стануть останніми, а останні, нікчемні, мерзенні виявляться першими. Багато-багато треба праці, щоб не забути смирення, багато-багато праці, щоб його здобути.
Повинні ми пам’ятати слова апостола Петра: «Всі, підкоряючись один одному, одягніться у смиренномудрість, тому що Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5, 5). Пам’ятайте, Бог гордим противиться, і тільки смиренним дає благодать. Пам’ятайте, що навіть до смерті хресної упокорив Себе Господь Ісус Христос. Нам же потрібно прагнути до смирення, постійно просити його у Бога: Господи і Владико життя мого, духа смиренномудрості даруй мені, рабу Твоєму!
Знайте і пам’ятайте, що якщо людина буде постійно мати в пам’яті ці святі слова, то отримає від Бога глибоку чесноту смирення. Амінь.
Тлумачення молитви св. Єфрема Сиріна — про терпіння
Господи і Владико життя мого, духа терпеливості даруй мені!
О, як треба нам просити цього духа терпіння! О, як треба нам здобути терпіння! Адже Сам Господь сказав: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21, 19).
В терпінні порятунок душі нашої. Чому це так? Бо сказав Господь Ісус Христос: «Вузькі врота і тісна дорога ведуть у життя (Мф. 7, 14). Важкий, важкий цей шлях, і сказав нам Господь, і говорять нам апостоли, що шлях цей-шлях життя християнського — це шлях страждань, шлях скорбот. «У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16, 33).
Якщо так, якщо весь шлях християнський є шлях страждань, шлях скорбот, тільки в терпінні порятунок світу. Ми тільки терпінням можемо врятувати душі наші.
Апостол Яків говорить в своєму соборному посланні: З великою радістю приймайте, браття мої, коли впадаєте різним спокусам, знаючи, що випробування вашої віри дає терпіння; терпіння ж повинно мати досконалу дію, щоб ви були досконалі в усій повноті без усякого недоліку» ( Як. 1, 2-4).
Бачите, терпіння має досконалу дію, терпіння робить нас досконалими у всій повноті без всяких недоліків. Апостол Павло говорить: Терпіння потрібно вам, щоб, виконавши волю Божу, одержати обіцяне (Євр. 10, 36), — життя вічне, Царство Боже.
Терпіть: без терпіння неможливо врятуватися. Цей апостол, як і всі інші апостоли, терпів багато, багато великих скорбот, гонінь, переслідувань, і в кінці — мученицьку смерть. Її зазнали всі апостоли, крім Іоанна Богослова, який в глибокій старості помер природною смертю.
А говорить апостол Павло: «Ознаки апостола виявилися перед вами всяким терпінням, знаменнями, чудесами і силами (2 Кор. 12, 12). (Всі побачили мою апостольську гідність не тільки в чудеса і знамення, які я творив, але побачили і в терпінні моєму).
Бачите, яке велике терпіння: апостол, поряд з чудесами і знаменнями, називає терпіння ознакою апостольською, ознакою святості, ознакою друзів Божих. Він говорить в іншому посланні: «Ми ж являємо себе, як служителі Божі, у великому терпінні, у скорботах, у тісних обставинах».
Всім явив він особу апостольську у великому терпінні. А своєму учневі, єпископу Тимофію, він заповідав: «Ти ж, чоловіче Божий,…досягай успіхів у правді, побожності, вірі, любові, терпінні, лагідності» (1 Тим. 6, 11).
Якщо апостолу так треба було досягати успіху в терпінні, то як же нам, настільки слабким християнам, відкидати цю чесноту? Як відкидати терпіння, коли так легко починаємо ми нарікати на Бога, якщо посилає Він неминучі для християн страждання? Ніколи, ніколи не можна відкидати терпіння, бо без нього абсолютно неможливий шлях у Царство Боже.
Ви знаєте, що навіть у мирських справах потрібно велике терпіння, що ж скажемо про наш шлях, про наше духовне життя? Нам воно незмірно важливіше, ніж людям мирським. Як стяжати терпіння? Звикати терпіти, звикати не нарікати — а нарікати всі дуже схильні. І, звичайно, просити у Бога терпіння.
Якщо будемо просити у Бога терпіння, будемо просити того, що завгодно Йому, і буде з нами за словом Христовим: «Якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього (Мф. 7 , 11).
А це хіба не благо — терпіння? Прохання про терпіння — це угодне Богові прохання, і Бог не залишить, Бог допоможе кожному християнинові, що взивають про терпіння під вагою хреста свого. Бог допоможе кожній нещасній людині, що обтяжена великою родиною і знемагає в злиднях, якщо буде просити вона про терпіння.
Але буває, що просять і люди злі, що йдуть шляхом темним, гріховним, що творять зло на кожному кроці, вони теж знемагають під вагою свого злого життя, буває, що і вони просять терпіння. А їм Бог терпіння не дасть: це означало б полегшити їхнє чорне, гріховне життя, сприяти йому. Їм не дасть, а всім тим добрим, які просять смиренно про терпіння на своєму християнському шляху, Господь дасть терпіння, як каже апостол Павло: «Вірний Бог, Який не попустить вам щоб ви були спокушені більше, ніж можете але разом із спокусою дасть і полегшення, так щоб ви могли перенести (1 Кор. 10, 13).
Дає терпіння, понад сил нікого не обтяжує, тільки б не впадали в малодушність, тільки б пам’ятали, що наші біди і страждання, що наше горе ніщо в порівнянні з тим, що зазнав за нас Господь наш Ісус Христос. І тому треба нам багато терпіти, шукаючи розради, дивлячись на Начальника й Виконавця віри Ісуса, Який, замість радости, Яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч Престолу Божого. Подумайте про Того, Хто перетерпів таку над Собою наругу від грішників, щоб вам не ослабнути душами вашими» (Євр. 12, 2-3).
Ось чим треба зміцнюватися, ось звідки черпати можна, без кінця черпати терпіння — від хреста Христового.
Дивіться частіше на Хрест святий, на Спасителя, розп’ятого на хресті, і моліться разом з Єфремом Сиріном: Господи і Владико життя мого, духа терпеливості даруй мені, рабу Твоєму. Амінь.
Тлумачення молитви св. Єфрема Сиріна — про любов
Господи і Владико життя мого, духа любові даруй мені, рабу Твоєму.
Про любов, яка є виконання всього закону, про любов просимо ми. Якщо не маємо любові, то, за словом святого апостола Павла, ми : «мідь, що дзвенить або кімвал, що бринчить» (1 Кор. 13, 1).
Якщо ми маємо дар пророцтва і знання великі і маємо віру, гори переставляти, але не маємо любові, ми — ніщо. Якщо роздамо все майно своє убогим і віддамо тіло на спалення, але любові не маємо, ми — ніщо. Ось що таке любов. Якщо немає любові, якими б досконалостями не володіли, ми — ніщо.
Любов — це все, бо все, що говорив Господь Ісус Христос, що вчинив у дні Свого земного життя, і перш за все те, що явив на Голгофі, є суцільна велика проповідь про любов. Значить, любов є те, про що повинні просити завжди, наполегливо, постійно. Любов є те, здобути яке — найбільша і основна задача життя нашого, бо завдання наше в тому, щоб наблизилися ми до Бога, щоб стали досконалі, як досконалий Отець наш Небесний. А як наблизитися до Бога без любові? Без неї ми нескінченно далекі від Бога.
Любов — це те, що культивували в серці своєму всі святі, те, що дано від Бога, як найбільший дар благодаті Божої за виконання заповідей Христових.
Є щасливі люди, які народжуються з серцем м’яким, лагідним, любовним; їм легше досягти в житті християнської любові, ніж усім іншим, особливо тим нещасним, які народжуються з серцем грубим, жорстоким, мало здатним до любові.
Якщо людина народилася з серцем лагідним, належить йому все-таки зазнати дуже багато чого, пройти хресний шлях страждань, щоб яскравим полум’ям розгорілася любов Христова в серці її; помножити повинен він цю любов, яка дана їй.
Любов’ю християнською були переповнені серця людей в стародавні часи, особливо в часи апостолів, коли люди любили один одного, як брати, виконуючи заповідь Христову. Про них Господь міг сказати: «По тому пізнають, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35).
А тепер, де тепер любов, хто знайде її днем з вогнем? Настане страшний час, про який говорить Господь, вказуючи ознаки Свого другого пришестя. Він говорив, між іншим, і так: «Тоді багато хто спокуситься, і видаватимуть один одного, і зненавидять один одного… і через збільшення беззаконня, охолоне любов у багатьох» (Мф. 24, 10,12).
Це бачимо в наш час, це те, що терзає, роздирає серце наше. Бачимо безліч людей, які ненавидять один одного, зраджують один одного, у серці яких охолола любов, і слідів її не залишилось.
Тяжко, нестерпно тяжко жити, бачити, що замість любові Христової лютує ненависть, взаємна ненависть. Який жах, несказанний жах пережили ми настільки недавно, коли народ, який сповідує Христа, в союзі з іншими теж християнськими народами створив такі злодіяння, такі наруги над законом любові, яких світ не бачив.
Що залишилося від закону любові в тих лиходіїв, які закопували дітей і людей похилого віку живими в землю, розбивали об каміння голови новонароджених, винищували десятки мільйонів людей? Де любов? Не залишилося її і сліду, любов забута.
Замість закону Христової любові світ живе законом загальної ворожнечі. Хто стежить за газетами, що відбувається в світі, здригається, бачачи, як сама сатанинська неправда торжествує, як заохочуються великими державами політичні насильства, що заслуговують глибокого осуду.
А навколо нас? Жити в місті небезпечніше, ніж в дрімучому лісі, бо багато в місті бандитів, повних злоби і ненависті. Бо люди в місті — хрещені люди, які були колись християнами, — стали зліше, небезпечніше звірів. Потоптана свята любов, потоптана брудними чобітьми, потоптано Євангеліє Христове, про любов ніхто не хоче і чути.
Що нам робити, як нам бути? Невже і нам стати вовками, яких так багато навколо? Звичайно, ні. Любов Христова повинна зберегтися до другого пришестя Господа Ісуса Христа, любов Христова повинна зберегтися в серцях малого Христового стада, і ті жахи життя, жахи неправди, потоптаної любові, які бачимо щодня і щогодини, повинні нас спонукати до того, щоб зігрівати в серцях наших святу Христову любов.
Як же це зробити, кому дається любов? Тільки тим, хто виконує заповіді Христові, хто йде по вузькому шляху страждання, не звертаючи з цього шляху, які б страждання і гоніння не загрожували. Йти, йти, йти без кінця з цього хресного шляху, йти без оглядки, йти до світла Христового. Якщо будемо наполегливо і невпинно йти до світла, то прийдемо.
Як можна любити людей, які катують нас: злодіїв, бандитів, гвалтівників, які творять нам велике зло? Це можливо, можливо не в повній мірі, але хоча б в невеликій мірі. Подумайте, що таке жалість? Це одна з форм любові святої. Хіба не повинні ми шкодувати всім серцем людей, які відкинули Христа, що йдуть по шляху погибельному, що йдуть до батька свого — диявола? Хіба ви їх не повинні шкодувати? Любити їх чистою, повною любов’ю неможливо, але жаліти їх можливо, нарікаючи серцем, що ці нещасні люди на шляху погибелі. Якщо не будемо проклинати цих людей, виконаємо закон Христовий навіть по відношенню до них.
Чи знаєте ви, що на великого святого Серафима Саровського напали розбійники, кілька мужиків з сусіднього з монастирем села, побили його, проломали череп, зламали ребра так, що він втратив свідомість і декілька місяців пролежав в монастирській лікарні, поки не прийшла Пресвята Богородиця зцілити його. Як поставився він до розбійників? Вони були спіймані, передані суду, а преподобний Серафим упросив зі сльозами, щоб не карали їх, а відпустили. Він плакав, він шкодував їх, а, отже, любив їх.
Таку жалість проявляли дуже багато інших святих. Так святі ставилися до тих, хто творив їм велике зло. Так Сам Бог терпить грішників, терпів навіть такого страшного розбійника, як Варвар, який вбив триста чоловік, потім покаявся, приніс Богу таке покаяння, якого уявити собі не можна, і був прощений Богом, був любимий Богом, отримав навіть від Нього дар чудотворення.
Сам Господь настільки довготерпеливий по відношенню до тяжких грішників, як же сміємо ми їх ненавидіти і проклинати? Повинні ми їх жаліти, а жалість, як я вже сказав, — одна з форм любові.
Якщо можна навіть вбивць, злодіїв жаліти, то що скажемо про менш тяжких грішників — про нещасних злодіїв, про всіх тих, хто гине у гріхах? Їх треба жаліти ще більше, ніж преподобний Серафим шкодував своїх убивць. Нехай ніхто не каже: «Як можу я любити цих людей, що отруїли життя наше, ганьблять народ (наш)?» Нехай кожен не проклинає, а шкодує їх, і тоді любов Христова вселиться у наші серця. Любов Христова непомітно, день у день проникає в серце людини, яка намагається Богу догодити, завжди молиться, постом гамує плоть свою, намагається допомогти оточуючим людям.
Любов Христова виливається в серце такої людини, наповнює його до країв і виливається через край, як виливалася вона у преподобного Серафима на грішників, які тисячами приходили до нього. Про таку любов моліть Бога всі словами святого Єфрема Сиріна: Господи і Владико життя мого, духа любові даруй мені, рабу Твоєму! І дасть вам Бог духа любові. Амінь.
Висновок молитви святого Єфрема Сиріна
Велика молитва Єфрема Сиріна закінчується надзвичайно важливим проханням: Даруй мені бачити мої гріхи і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків.
Засудження братів наших — це сама закореніла загальна звичка наша. Засудження ближніх — те, чим ми завжди зайняті, і залишаємо найважливіше з усіх справ наших — розгляд гріхів наших.
Такого звичаю немає ні в кого: з початку дня до самої ночі ми думаємо про все, займаємося всім, тільки не займаємося важливою справою — розглядом серця свого. Цим ніхто не займається, крім малого-малого числа людей, які присвятили себе Богу, у них це найважливіше, основне заняття: шукають нечистоти гріха в серці своєму. Коли знайдуть, легко і скоро звільняються від нього, бо коли знайдуть якусь нечистоту в серці своєму, стане огидно і намагаються з усіх сил позбутися від неї. Коли побачать гріхи, покаються і очистяться від них.
Запам’ятайте слова апостола Павла до нас: «А ти що осуджуєш брата твого? Або і ти, що принижуєш брата твого? Всі ми постанемо на суд Христовий» (Рим. 14, 10). Коли засуджуємо інших, не згадуємо, не помічаємо, що самі винні в тому ж. А ми знаємо, що є суд Божий не тільки за вчинені гріхи, за які засуджуємо ближніх своїх, а й за сам осуд: Невже ти думаєш, чоловіче, що уникнеш суду Божого, хто чинить таке, і сам робиш таке саме? Тебе самого веде Господь до покаяння, а не до засудження інших. Про інших не дбай.
Пам’ятаєте, як привели до Господа жінку, взяту в перелюбі, і запитали: Учителю, Мойсей наказав таких грішників побивати камінням. А ти що скажеш? Господь Ісус Христос не відразу відповів. Він сидів у дворі храму і щось писав пальцем на піску. І лише коли запитали Його вдруге, дав дивовижну відповідь, яку тільки міг дати: Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь. З великим соромом, низько опустивши голови, стали розходитися один за одним книжники та фарисеї, які вважали себе праведниками. А Ісус писав на піску, і нарешті підняв голову і запитав: Де ті що звинувачували тебе? Ніхто тебе не засудив. І Я не засуджую тебе. Йди і віднині більше не гріши (Ін. 8 10-11).
Яка дивовижна заборона засудження, як ясно Господь сказав, що треба думати перш за все і найбільше про свої гріхи. Хто без гріха, нехай першим кине камінь. Ми не без гріха, значить, не сміємо кидати камінь осуду в інших, а ми кидаємо каміння постійно, кожен день і кожну ніч кидаємо каміння засудження: Хто такий, що судиш чужого раба? Пред своїм Господом стоїть він або падає. Але він устоїть, бо має Бог силу поставити його. Всі постанемо на суд Христовий (Рим. 14, 4, 10). Потрібно думати про цей суд над нами, про себе, а не займатися чужими гріхами. Бачите, який святий і важливий цей закон.
Що робити, якщо бачимо людину, яка явно грішить, вартого осуду? І тоді не маємо засуджувати, треба покласти двері загородження на уста свої, не засудити того, що грішить, а пожаліти його, пам’ятати про те, що тяжка відповідь його перед Богом, і мовчки піднести коротку молитву: Господи, прости його. І тоді біс засудження втече зараз же, бо біси тікають від молитви. Якщо ж засудимо, біс залишиться, і інший раз засудимо, і без кінця будемо засуджувати.
Звідки дух осуду? Від гордості, від того, що багато хто вважає себе вище і краще за інших. Часто буває осуд від заздрості: заздримо тим, хто отримав дари духовні, іноді навіть людям просто благочестивим, а заздрість веде до засудження. Засуджують від злості, від ненависті. А любові дуже мало, злоби ж, ненависті дуже багато в серцях наших. Ця злість, ця ненависть спонукає засуджувати ближніх наших, закриває наші очі на власні гріхи і недоліки.
Засуджуємо людину дуже часто і без всякої заздрості. Це часто залежить від вкоріненої звички засуджувати. Засудження, як і все інше, стає нашою звичкою, якщо постійно засуджуємо.
Все, що часто робиться, стає нашим навиком. Якщо у когось заздрість, ненависть володіє серцем, вкорениться звичка засуджувати, буде завжди невпинно засуджувати.
Цю звичку треба викорінити, не даючи їй зростати в нас. Ловити треба себе на всякому засудженні, засудити себе за всякий осуд. Засудивши себе один-два рази, навчимося утримуватися і перестанемо засуджувати інших, а зосередимо духовний погляд на власному серці.
Так виконаємо те, про що просимо в молитві Єфрема Сиріна: Даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, яко благословен єси на віки віків. Амінь.