Архів позначки: псалтир

Коли йдуть наші близькі

32

Ми можемо сумніватися в чому завгодно: буде завтра похмуро або ясно, будемо ми здорові або хворі, будемо багаті або бідні, але в одному немає ніякого сумніву: ми всі рано чи пізно предстанемо перед Богом. Вмирання є «шлях всієї землі». Але, знаючи все це, при втраті близьких людей ми все одно відчуваємо скорботу. І це по людському єству зрозуміло. Адже навіть коли ми просто розлучаємося з улюбленими на час, ми журимося і сумуємо, тим більше, коли має бути останнє розставання в земному житті. Сам Господь Ісус Христос, коли прийшов в будинок свого померлого друга Лазаря, засмутився духом і розплакався, так Він любив його. Але люди віруючі мають велику втіху, яка допомагає їм пережити смерть близьких – молитву за своїх покійних. І ця молитва як нитка з’єднує нас і світ людей які вже пішли.

Кожен, хто втрачає близьку людину, задається питанням: «Що я можу ще зробити для неї?» І дійсно, коли наші близькі, наприклад, хворіють, ми поспішаємо на допомогу, йдемо в лікарню, купуємо продукти, ліки. І в цьому спочутті виражається наша любов, співчуття їм. Але людина покійна не менше важлива, а може бути навіть більше, потребує нашої турботи та допомоги.

 Людина не зникає як особистість зі смертю мозку і зупинкою серця. Крім тіла (тимчасової обoлонки) вона має вічну, безсмертну душу. «Бог не є Бог мертвих, а живих» (Мф.22:31-32).

І саме душа складає сутність людини. І ми любимо (якщо дійсно любимо) близького не за красу тіла і фізичну силу, а в першу чергу за якості душі. Розум, доброта, характер, любов – все це якості душі нашого близького, те, що становить його образ. Тіло – є одяг людини, воно старіє, хворіє, змінюється, з ним відбуваються незворотні процеси. А душа не має віку, вона безсмертна.

Раз наш ближній безсмертний, він і там, за межею земного життя потребує нашої допомоги і підтримки. Так що ж він від нас чекає, і чим ми можемо допомогти йому? Дорогі надгробки, пишні поминки не потрібні їм. Потрібно їм тільки одне: наша гаряча молитва за упокій їхніх душ і про прощення їх вільних і невільних гріхів. Сам померлий за себе помолитися вже не зможе. Святитель Феофан Затворник каже, що покійні потребують молитов, «як бідний має потребу в шматку хліба і чаші води».

Ми повинні молитися, каятися в гріхах, приступати до Таїнств Церкви в нашому земному житті, і воно дається нам як підготовка до вічного, а коли людина вмирає, підсумок його життя вже підведений, він не може ніяк змінити його на краще. Покійний може тільки розраховувати на молитви Церкви і тих, хто знав і любив його за життя. І по молитвам родичів, друзів Господь може змінити участь покійного. Свідченням цього є численні випадки з Преданія Церковного та житій святих. Навіть якщо покійний був далекий від Церкви, він може отримати полегшення своєї участі по ревнивій, слізній молитві близьких.

Ще один дуже важливий момент: якщо людина, що пішла від нас, не жила церковним життям, або ми бачимо, що життя її було далеке від заповідей Божих, люблячі рідні повинні особливо уважно поставитися до своєї власної душі. Ми всі взаємопов’язані з рідними, близькими, як частини єдиного організму: «Страждає один член, з ним страждають  усi члени» (1Кор. 12,26). Якщо якийсь орган не діє, у людини загострюються інші почуття, інші органи беруть на себе додаткове навантаження, його функції. І якщо наш близький не встиг щось зробити в духовному житті, ми повинні заповнити це за нього. Цим ми будемо рятувати свою душу і принесемо велику користь його душі. І наше життя за інших, в пам’ять когось може виразитись в нашій ревнивій молитві, в частому причасті Святих Тайн, в набутті християнських чеснот, в щедрій милостині про поминання покійного.

Дуже часто буває таке, що люди, які дуже рідко ходили в храм, жили життям безтурботним, мирським, втративши близьку людину, приходять до Церкви і стають справжніми православними християнами. Життя їх повністю змінюється, через скорботу вони приходять до Бога. І, звичайно, все життя потім моляться за своїх покійних родичів. Шляхи Господні несповідимі.

Люди віруючі і люди далекі від Церкви абсолютно по-різному сприймають втрату близьких. Невіруючі люди часто перебувають в сум’ятті перед лицем смерті і уникають навіть згадки, навіть думки про неї в повсякденному житті. Смерть лякає їх, вони не знають, що їх чекає, чи є життя там? Як готуватися до смерті і ставитися до неї. Для невіруючих – таємниця за сімома печатями. Навіть звичайне для офіційних промов побажання: «Нехай земля йому буде пухом», – таїть в собі підспудне питання: невже це все – тіло в землю і далі нічого?

Зі смертю близьких, люди, далекі від віри, часто впадають у відчай, зневіру, чорну тугу. Все, життя скінчилося, якщо моєї улюбленої людини більш немає; вони перестають існувати, життя більше не має сенсу. Не можна сказати, що віруючі не сумують про смерть близьких, але вони відносяться до смерті зовсім по-іншому. Християнський смуток світлий, ми знаємо, що людина живе вічно, що смерть це тільки розлука, її життя триває, але в іншій якості. Знаємо, що ми пов’язані з покійним узами молитви і любові. Ми не можемо сказати: «була людина, і немає людини». Якщо ми любили ближнього за життя, і по смерті продовжуємо любити його. «Любов ніколи не перестає», – говорить апостол Павло (1Кор. 13,8). Надмірна скорбота ще тому неприпустима, що вона не тільки губить нашу власну душу (а зневіра – одна з восьми смертних гріхів), але і не дає нам молитись за покійних. В душі людини зневіреної утворюється порожнеча, вакуум, вона взагалі не може нічого робити, тим більше молитись. Але ж наш близький так потребує нашої допомоги! Заради них ми повинні взяти себе в руки, скільки можна заспокоїтися і всі наші сили вкласти в молитву. Особливо до 40-го дня після кончини покійна людина потребує особливо ревнивих молитов. У ці важливі для неї дні слід якомога частіше відвідувати церковні служби, а вдома читати по покійному Псалтир. У дні 9-й і 40-й потрібно обов’язково бути на Літургії, подати записки за покійного і самим молитися на службі та вдома. У 40-й день Господь судить всі справи земного життя людини і визначає її подальшу загробну участь, і для покійного немає більшої допомоги в цей день, ніж молитва за нього на Божественній Літургії. Але і після сороковин не слід слабшати в молитві. Особливо слід поминати померлих родичів і друзів в дні їх пам’яті, в дні батьківських субот. Той, хто старанно молиться за спочилих, не забуває їх, і сам потім не залишається без церковного поминання. За словами апостола Якова «бо багато може щира молитва правед­ного» (Іак.5,16) і якщо ми прагнемо жити по Заповідях Божих, то ми праведні і тоді наша молитва буде мати особливе силу, і ми зможемо принести незліченно велику користь нашим покійним близьким. Якщо ми будемо самі рятуватися і рятувати своєю молитвою наших близьких, то, сміємо вірити, що нас чекає зустріч з ними там, у іншому житті. А якщо вони досягнуть Царства Небесного, то обов’язково будуть молитися там і за нас.

Складено за матеріалами статей священика Павла (Гумєрова)

Поділитись:

Про поминання покійних

15

Господь створив два взаємопов’язаних світи – світ невидимий і світ видимий, які розкололися внаслідок гріхопадіння. Разом з гріхом в видимий світ прийшли хвороби, тління та смерть.

Тема смерті актуальна абсолютно для кожного, тому, що хочеш чи не хочеш, вмирати все одно доведеться. З часів Адама і Єви, на жаль, смерть стала долею всіх людей. Господь сказав Адаму: «…бо порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3,19), маючи на увазі цим не тільки те, що людина піде тілом в землю, а й те, що людська душа йде в підземні безодні пекла. Можливість виходу з пекла збереглася лише для тих людей, які прийняли Святе Хрещення – стали членами Святої Православної Церкви. Господь може полегшити їх загробну участь, якщо Його Церква молиться за них.

За Уставам Вселенської Православної Церкви в певні дні року здійснюються особливі заупокійні богослужіння, Церква поминає всіх від віку покійних отців і братів по вірі, які сподобилися християнської кончини, також і тих, кого наздогнала раптова смерть, та не встиг бути наставленим в загробне життя молитвами Церкви. Це дні:

  1. Субота м’ясопусна – за вісім днів до початку Великого посту, напередодні седмиці про Страшний суд. Цю Вселенську батьківську суботу Церква присвячує поминанню всіх покійних від Адама до наших днів. Заупокійна служба в цей день називається так: «Пам’ять, що здійснюються всіх від віку спочилих православних християн, отців і братів наших».
  2. Батьківські суботи – на 2-й, 3-й і 4-й тижнях Великого посту. У ці дні Церква спрямовує нас до сумлінних молитв про залишення «вільних і невільних гріхів вірою представившихся людей і вічне їхнє упокоєння зі святими».
  3. Троїцька поминальна субота – напередодні дня Святої Трійці, на дев’ятий день після Вознесіння. Ця поминальна субота випереджає собою входження в піст, який починається через тиждень. Його називають Апостольським, або Петро – Павловським. Звичай поминання Святою Церквою покійних в день П’ятидесятниці сходить до апостольських часів. Вказівку ​​на це ми бачимо в словах св. ап. Петра, які він виголосив у цей великий день, звертаючись до іудеїв: «Бог воскресив Його, розiрвавши пута смерти» (Діян. 2,24). Тому Церква в Троїцьку батьківську суботу молиться про всіх покійних благочестивих християн. В одній з цих молитов говориться: «Упокой, Господи, душі рабів Твоїх, перш покійних батьків і братів наших, і інших родичів по плоті, і всіх своїх у вірі, про них же і пам’ять творимо нині».

В ці дні в храмах служаться особливі заупокійні богослужіння – парастас (гр. «клопотання» та панахиди (гр. «всенічна»). Крім цих загальноцерковних днів, Українська Православна Церква встановила ще деякі, а саме:

  1. Радониця – пасхальне поминання покійних, буває на другому тижні після Великодня, у вівторок Фоминого тижня. Поминання покійних в цей день відбувається віруючими з тим благочестивим наміром, щоб після здійснення світлого семиденного торжества на честь Воскреслого з мертвих розділити велику радість Пасхи і з покійними.
  2. Дмитрівська поминальна субота – день особливого поминання убитих воїнів, став днем ​​моління за всіх православних воїнів і воєначальників. Це поминання відбувається в суботу, що передує восьмому листопада – дня пам’яті великомученика Димитрія Солунського. Також, поминання покійних воїнів відбувається 9 травня.
  3. На Заході України встановилась благочестива звичка, також молитовно поминати та відвідувати могили своїх близьких – 1 листопада.
  4. Крім цих днів загальноцерковного поминання, кожен покійний православний християнин повинен щорічно поминатись в дні його народження, смерті, в день іменин. Дуже корисно в пам’ятні дні жертвувати на церкву, подавати милостиню бідним з проханням молитися про покійних. І звичайно ж важливо молитись самому.
  • Вічно жива душа покійного відчуває велику потребу в нашій постійній молитві, тому що сама вона не може творити добрих справ, якими була б в змозі умилостивити Бога. За великим рахунком, небіжчик не має потреби ні в гробі, ні в пам’ятнику – все це данина традиціям, нехай і благочестивим.
  • Молитва за покійних – це найбільше і головне, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у інший світ. «Постараємося, скільки можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробниць – нашими про них молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обітовані блага», – пише святитель Іоанн Златоуст. Ось чому домашня молитва за близьких, молитва на цвинтарі біля могили покійного – обов’язок кожного православного християнина. І звичайно ж особливу допомогу спочилим надає поминання в Церкві.
  • Перш ніж відвідати цвинтар, кому-небудь з родичів слід прийти в храм до початку служби, подати записку з ім’ям покійного для поминання в вівтарі (найкраще, якщо це буде поминання на проскомидії, коли за покійного виймуть з особливої ​​просфори часточку, а потім в знак обмивання його гріхів опустять в Чашу зі Святими Дарами).
  • Після літургії потрібно відслужити парастас (панахиду). Молитва буде дієвішою, якщо поминаючий в цей день сам причаститься Тіла і Крові Христової.

Церковна традиція говорить нам, що про покійних необхідно читати Псалтир. Устав про читання Псалтирі можна знайти в православних молитвословах.

На жаль, дуже часто в храм приходять люди і зі сльозами на очах запитують, чи можна пом’янути і подати записку за померлого нехрещеного родича. Цього робити не можна, оскільки ці люди під час життя не ввійшли в рятівну огорожу Церкви. За Уставом Церкви також не можна здійснювати православні обряди поховання і церковного поминання людей хрещених, але які відреклися та відійшли від віри, самогубців, тих, які за життя належали до Церкви з насмішкою або ворожнечею, захоплювалися східними містичними навчаннями, астрологією.

Іноді доводиться чути закиди, що Церква жорстоко підходить по відношенню до померлих нехрещених, а серед них зустрічаються дуже хороші і добрі люди. Так що ж заважало хорошим людям стати членами Церкви? Напевно, у кожного були причини, але в основі всього лежить невіра в Бога. І цю невіру душа забрала з собою в загробне життя, де вона вже нових якостей не набуває. Їх посмертну долю ми повинні надати Божому суду і цей суд не здасться нам необ’єктивним і несправедливим.

Але разом з тим Церква закликає до особистої, домашньої молитви за близьких, які померли нехрещеними, але тільки в домашній! І природно, що тому хто молиться потрібно самому бути хрещеним православним християнином і на молитву за нехрещеного родича взяти благословення у священика.

 Складено за матеріалами ієрея Даніїла (Сисоєва)

Поділитись: