Твори святих отців Церкви перших століть – це одна з найважливіших та найзначущих складових того величезного надбання, котре стяжала Церква Божа протягом двох тисячоліть свого існування. Ще старозавітна Книга Повторення Закону крізь століття закликає кожного з нас: «Згадай дні давні, поміркуй про часи попередніх родів; спитай отця твого, і він сповістить тобі» (Повт. зак. 32:7). У XV ст. вже на самому початку трактату Симеона Фессалонікійського (+1429) «Проти єресей», вже у заголовку, зазначено: «Він не додав нічого свого, але все зібрав зі Святих Писань та Отців».
У наші ж часи, розмірковуючи про інтелектуальні шляхи Східної Церкви, відомий сучасний дослідник історії християнського віровчення професор Єльського університету Ярослав Пелікан, робить лаконічний та вичерпний висновок: «Безумовна вірність отцям завжди була супутником східної думки».
Авторитет святих отців та вчителів Церкви для православного християнина є беззаперечним та першочерговим, тому з давніх давен абсолютного нормативного характеру в Церкві Христовій набула думка прп. Феодора Студита (+826), наведена у його «Спростуванні іконоборців», про те, що у дослідженні будь-якого питання «для доведення сказаного необхідно судження, що підтверджується свідченням отців».
Про високий авторитет отців давньої Церкві красномовніше за все інше свідчать ті титули, котрі були їм приписані їхніми пізнішими послідовниками. Так, свт. Афанасій Олександрійський (+373) у «Амбігвах» прп. Максима Сповідника (+662) справедливо зветься «богоносним вчителем» та «непогрішимим переможцем у суперечках», Климент Олександрійський (+215) іменується «філософом філософів», а вислови свт. Григорія Богослова (+389) були названі «пребожественними». Але незалежно від ступеню обдарованості, від епохи, у котру жив той чи інший отець Церкви, всі вони разом, у сукупності, в усі часи вважались найнадійнішими носіями традиційного віровчення та єдиним істинним мірилом християнської ортодоксії.
Якщо, наприклад, ми візьмемо до уваги такий важливий аспект життя Церкви як тлумачення Святого Письма, то нам, на початку, варто було б пригадати те, що «усе Писання є натхнене Богом» (2 Тим. 3:16), а також про те, що «жодного пророцтва у Писанні не можна зрозуміти самому. Адже ніколи пророцтво не було виголошено по волі людській, але проголошували його святі Божі люди, будучи керовані Духом Святим» (2 Пет. 1:21). І саме тому, що біблійні тексти були натхнені безпосередньо Духом Божим, тільки ті люди, котрі стали причасниками цього Духа через своє богоугодне життя, котрі досягли святості і були прославлені Церквою, саме вони, як ніхто інший, можуть вірно розтлумачити внутрішній глибинний зміст біблійних текстів, в той час як від пересічного читача, внаслідок його гріховності та нестачі духовного досвіду, істинний зміст священного тексту може бути прихований.
Вже згадуваний нами прп. Максим Сповідник, розмірковуючи над цим питанням, наводить дуже цікаву та гарну аналогію: для нього Біблія, Слово Боже – це світильник у пітьмі, а Церква – це підставка, завдяки котрій цей світильник тримається, та за допомогою котрого він освітлює все навкруги. Тобто світильник Писання є помітним тільки тоді, коли він міцно закріплений на підніжжі Церкви. Тому авторитет Писання в Церкві – це авторитет правильно зрозумілого Писання, тобто розтлумаченого у відповідності з духовним змістом та у згоді з екзегезою отців Церкви.
Давайте разом замислимось над наступним питанням: хто може більш вірно зрозуміти значення, наприклад, того чи іншого уривку з Нового Заповіту – пастор протестантської громади, що живе на початку ХХІ ст. десь у Манхеттені, чи все ж таки свт. Афанасій Великий, котрий, до речі, першим в історії склав канон (тобто зібрання) новозавітних книг та залишив свої тлумачення на них? Хіба автору зібрання новозавітних книг не було більш очевидним їхнє глибинне значення? Невже Чарльз Рассел, що жив через 1900 років після епохи Спасителя та заснував одну із відомих сучасних сект, кращее розтлумачив Євангеліє, аніж свт. Іоанн Златоуст (+407), котрий жив через 350 років після Христа, і був ментально, інтелектуально, духовно, світоглядно набагато ближчим до епохи Спасителя? Відповідь здається очевидною. Саме тому 19-те правило VI Вселенського собору (681 р.) досить чітко визначає наступне: «Предстоятелі церков повинні у всі дні, особливо ж у дні недільні, повчати увесь клір та народ словам благочестя, вибираючи з Божественного писання розуміння та міркування істини, і не переступаючи вже покладених меж, та передання Богоносних отців; і якщо буде досліджуватись слово писання, то не інакше нехай роз’яснюють його, аніж так, як виклали світила та вчителі Церкви у своїх писаннях».
Святі отці Церкви є носіями апостольської віри та тими, хто розкрив зміст віри Христової у ту епоху, у котру кожному з них довелося жити. Ніхто з отців Церкви жодним чином не спотворював та не змінював основних положень церковного вчення, але розкривав зміст цього вчення та доносив його до своїх сучасників. Тобто ми можемо зробити висновок, що отці Церкви не просто з покоління у покоління копіювали та тиражували вислови одне одного з тої чи іншої тематики. Сприймати так церковну традицію було б невиправданим спрощенням. Насправді кожен представник того чи іншого покоління церковних діячів, котрого потім було визнано отцем Церкви, вбирав у себе всю сукупність досвіду Церкви, засвоював цей досвід, творчо його переосмислював, огортав його у доступну словесну форму і викладав великі Божественні істини своїм сучасникам зрозумілою їм мовою.
Але разом із цим варто також усвідомити, що вірність отцям Церкви зовсім не означає радикального консерватизму та страху перед будь-яким новим явищем. За словами протопресвітера Георгія Шавельського, наведеними у його праці «Руська Церква перед революцією», «не завжди можливо і потрібно поновлювати або продовжувати те, що існувало перед цим, – інколи необхідно створювати нове, не лякаючись новизни та турбуючись лише про те, аби не зашкодити вірі та не спотворити духу істинно християнського життя», а Ф. В. Ліванов у своєму дослідженні під назвою «Розкольники та острожники» робив ще більш різкий висновок: «Безумовний консерватизм у справах віри є смерть християнству».
Тому Церква Христова, зберігаючи вірність традиціям, все ж таки завжди має гідно приймати будь-які нові виклики сучасності, а також випрацьовувати вичерпні та переконливі відповіді на ті питання, котрі ставить перед нею та чи інша епоха. Видатний історик Церкви та візантиніст протоієрей Іоанн Мейєндорф на цей рахунок зазначував, що «якщо ми вважаємо писання святих отців Церкви свідченням істини, нам варто перебувати із ними у духовній спадкоємності. Це зовсім не означає, що ми маємо сліпо повторювати усе, що написано у святих отців, а, скоріше, передбачає засвоєння певної внутрішньої логіки, інтуїції, послідовності розвитку святоотцівської думки».
Дехто в наші дні сприймає сукупність творінь отців та вчителів Церкви як важку, непід’ємну ношу, як велику та неосяжну гору, піднятись на котру можливо тільки доклавши неймовірних зусиль, витративши безліч часу та, буквально, проливши піт і кров. Але насправді спадщина отців Церкви, це безцінний дар, справжній скарб, котрий неможливо переоцінити, котрий вже знаходиться в наших руках, і до котрого варто лише простягнути руку, зазирнути в нього, і він сам занурить нас у глибини Божественної мудрості та поведе перевіреним шляхом богопізнання, що був прокладений для нас цілими поколіннями великих християнських подвижників.
Немає і не може бути ніякої іншої церковної традиції або церковного передання, аніж віра святих апостолів, котра збережена, засвоєна, глибинно та всесторонньо осмислена, а також пронесена крізь століття великими отцями Церкви, богоугодними мужами, що досягли святості та були просвічені світлом Христової істини. Саме тому прп. Іоанн Дамаскін (+753) у своєму другому слові на захист святих ікон, згадуючи слова апостола Павла із Гал. 1:18, писав: «Якщо хтось благовістить вам всупереч тому, що вселенська Церква прийняла від святих Апостолів, Отців, соборів і зберегла донині, не слухайте його…І якщо Янгол або цар буде благовістити вам всупереч тому, що прийняли ви, закрийте вуха».
Тому, приймаючи до уваги усе вищезазначене, ми можемо зробити висновок про те, що авторитет отців Церкви – це не просто культ освічених, начитаних людей, котрі виклали у своїх творіннях певну суму інтелектуальних знань про Бога. Авторитет отців та вчителів Церкви – це авторитет тих, хто поклав своє життя на вівтар служіння Божій Істині, хто досяг вершин богопізнання, хто пережив Божественну реальність, присутність та зв’язок із Всевишнім вже у своєму земному житті, та чий досвід назавжди лишається відкритим для сприйняття та засвоєння усіма наступними поколіннями православних християн.