Коли йдуть наші близькі

Ми можемо сумніватися в чому завгодно: буде завтра похмуро або ясно, будемо ми здорові або хворі, будемо багаті або бідні, але в одному немає ніякого сумніву: ми всі рано чи пізно предстанемо перед Богом. Вмирання є «шлях всієї землі». Але, знаючи все це, при втраті близьких людей ми все одно відчуваємо скорботу. І це по людському єству зрозуміло. Адже навіть коли ми просто розлучаємося з улюбленими на час, ми журимося і сумуємо, тим більше, коли має бути останнє розставання в земному житті. Сам Господь Ісус Христос, коли прийшов в будинок свого померлого друга Лазаря, засмутився духом і розплакався, так Він любив його. Але люди віруючі мають велику втіху, яка допомагає їм пережити смерть близьких – молитву за своїх покійних. І ця молитва як нитка з’єднує нас і світ людей які вже пішли.

Кожен, хто втрачає близьку людину, задається питанням: «Що я можу ще зробити для неї?» І дійсно, коли наші близькі, наприклад, хворіють, ми поспішаємо на допомогу, йдемо в лікарню, купуємо продукти, ліки. І в цьому спочутті виражається наша любов, співчуття їм. Але людина покійна не менше важлива, а може бути навіть більше, потребує нашої турботи та допомоги.

 Людина не зникає як особистість зі смертю мозку і зупинкою серця. Крім тіла (тимчасової обoлонки) вона має вічну, безсмертну душу. «Бог не є Бог мертвих, а живих» (Мф.22:31-32).

І саме душа складає сутність людини. І ми любимо (якщо дійсно любимо) близького не за красу тіла і фізичну силу, а в першу чергу за якості душі. Розум, доброта, характер, любов – все це якості душі нашого близького, те, що становить його образ. Тіло – є одяг людини, воно старіє, хворіє, змінюється, з ним відбуваються незворотні процеси. А душа не має віку, вона безсмертна.

Раз наш ближній безсмертний, він і там, за межею земного життя потребує нашої допомоги і підтримки. Так що ж він від нас чекає, і чим ми можемо допомогти йому? Дорогі надгробки, пишні поминки не потрібні їм. Потрібно їм тільки одне: наша гаряча молитва за упокій їхніх душ і про прощення їх вільних і невільних гріхів. Сам померлий за себе помолитися вже не зможе. Святитель Феофан Затворник каже, що покійні потребують молитов, «як бідний має потребу в шматку хліба і чаші води».

Ми повинні молитися, каятися в гріхах, приступати до Таїнств Церкви в нашому земному житті, і воно дається нам як підготовка до вічного, а коли людина вмирає, підсумок його життя вже підведений, він не може ніяк змінити його на краще. Покійний може тільки розраховувати на молитви Церкви і тих, хто знав і любив його за життя. І по молитвам родичів, друзів Господь може змінити участь покійного. Свідченням цього є численні випадки з Преданія Церковного та житій святих. Навіть якщо покійний був далекий від Церкви, він може отримати полегшення своєї участі по ревнивій, слізній молитві близьких.

Ще один дуже важливий момент: якщо людина, що пішла від нас, не жила церковним життям, або ми бачимо, що життя її було далеке від заповідей Божих, люблячі рідні повинні особливо уважно поставитися до своєї власної душі. Ми всі взаємопов’язані з рідними, близькими, як частини єдиного організму: «Страждає один член, з ним страждають  усi члени» (1Кор. 12,26). Якщо якийсь орган не діє, у людини загострюються інші почуття, інші органи беруть на себе додаткове навантаження, його функції. І якщо наш близький не встиг щось зробити в духовному житті, ми повинні заповнити це за нього. Цим ми будемо рятувати свою душу і принесемо велику користь його душі. І наше життя за інших, в пам’ять когось може виразитись в нашій ревнивій молитві, в частому причасті Святих Тайн, в набутті християнських чеснот, в щедрій милостині про поминання покійного.

Дуже часто буває таке, що люди, які дуже рідко ходили в храм, жили життям безтурботним, мирським, втративши близьку людину, приходять до Церкви і стають справжніми православними християнами. Життя їх повністю змінюється, через скорботу вони приходять до Бога. І, звичайно, все життя потім моляться за своїх покійних родичів. Шляхи Господні несповідимі.

Люди віруючі і люди далекі від Церкви абсолютно по-різному сприймають втрату близьких. Невіруючі люди часто перебувають в сум’ятті перед лицем смерті і уникають навіть згадки, навіть думки про неї в повсякденному житті. Смерть лякає їх, вони не знають, що їх чекає, чи є життя там? Як готуватися до смерті і ставитися до неї. Для невіруючих – таємниця за сімома печатями. Навіть звичайне для офіційних промов побажання: «Нехай земля йому буде пухом», – таїть в собі підспудне питання: невже це все – тіло в землю і далі нічого?

Зі смертю близьких, люди, далекі від віри, часто впадають у відчай, зневіру, чорну тугу. Все, життя скінчилося, якщо моєї улюбленої людини більш немає; вони перестають існувати, життя більше не має сенсу. Не можна сказати, що віруючі не сумують про смерть близьких, але вони відносяться до смерті зовсім по-іншому. Християнський смуток світлий, ми знаємо, що людина живе вічно, що смерть це тільки розлука, її життя триває, але в іншій якості. Знаємо, що ми пов’язані з покійним узами молитви і любові. Ми не можемо сказати: «була людина, і немає людини». Якщо ми любили ближнього за життя, і по смерті продовжуємо любити його. «Любов ніколи не перестає», – говорить апостол Павло (1Кор. 13,8). Надмірна скорбота ще тому неприпустима, що вона не тільки губить нашу власну душу (а зневіра – одна з восьми смертних гріхів), але і не дає нам молитись за покійних. В душі людини зневіреної утворюється порожнеча, вакуум, вона взагалі не може нічого робити, тим більше молитись. Але ж наш близький так потребує нашої допомоги! Заради них ми повинні взяти себе в руки, скільки можна заспокоїтися і всі наші сили вкласти в молитву. Особливо до 40-го дня після кончини покійна людина потребує особливо ревнивих молитов. У ці важливі для неї дні слід якомога частіше відвідувати церковні служби, а вдома читати по покійному Псалтир. У дні 9-й і 40-й потрібно обов’язково бути на Літургії, подати записки за покійного і самим молитися на службі та вдома. У 40-й день Господь судить всі справи земного життя людини і визначає її подальшу загробну участь, і для покійного немає більшої допомоги в цей день, ніж молитва за нього на Божественній Літургії. Але і після сороковин не слід слабшати в молитві. Особливо слід поминати померлих родичів і друзів в дні їх пам’яті, в дні батьківських субот. Той, хто старанно молиться за спочилих, не забуває їх, і сам потім не залишається без церковного поминання. За словами апостола Якова «бо багато може щира молитва правед­ного» (Іак.5,16) і якщо ми прагнемо жити по Заповідях Божих, то ми праведні і тоді наша молитва буде мати особливе силу, і ми зможемо принести незліченно велику користь нашим покійним близьким. Якщо ми будемо самі рятуватися і рятувати своєю молитвою наших близьких, то, сміємо вірити, що нас чекає зустріч з ними там, у іншому житті. А якщо вони досягнуть Царства Небесного, то обов’язково будуть молитися там і за нас.

Складено за матеріалами статей священика Павла (Гумєрова)

(Переглядів 463)
Поділитись:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen − three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.